Я би заснула посеред зимового лісу,
Вколовшись у серце майже смертельною дозою барбарисів.
Хай мені буде солодко у душі. Або ж приймайте мене за останню гульвісу.
Я позадихаюсь з годину, а потім у сні буду пестити диких рисів.
Хай мене оповиють ковдрами усі перелесники.
Позбав болю свічок на торті. З річницею, рідна депресіє.
Так-так, я під клеймом "Заблукавші месники".
Не торкай мене, перехожий. Не розбурхуй у пальцях агресію.
Сьогодні у тихий ліс прилітали горлиці.
Горе у них всесвітнє: крила німі та втомлені,
Справжні люди вимерли. Їх вже не стріти на вулиці.
Дрімаю. І ви задрімайте, птахи засоромлені.
Не подужаю вже я ночі, обпиваючись м'ятою.
От і добре. Навмисне не буду вдихати. Загорнусь у клубок без свідомості.
Мені до смаку бути вкотре собою розп'ятою.
Сплю. Давай руку, депресіє. Наша станція: "Невідомості".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589359
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 23.06.2015
автор: Луноокая