[i]Читайте, ввімкнувши музику![/i]
То було щось неземне! Керолайн ще ніколи не бачила таких холодних, і водночас палких очей. Такої сильної і великої душі. Його погляд ніби жадав її вбити, та під цим прикриттям із туману ховалося зовсім інше бажання. Бажання заволодіти.
Вона вперше побачила Його у своєму сні. Він був прекрасно-небезпечним, і це приваблювало її. Далеко на дні своєї свідомості розуміючи, що це безглуздо, і навряд чи реально, вона все ж із часом дозволила собі закохатися у привида. Хоча спочатку, в першу ніч їхньої зустрічі, Кер взагалі не розуміла, що саме відбувається, де вона знаходиться, куди йде. Їй хотілося вічно тікати і зостатись назавжди.
То був Рим. Площа перед собором Св. Петра, творінням Браманте, Рафаело, Мікеланджело та Берніні. Вона була заворожена величністю цього храму, але найбільше її увагу привертав не цей шедевр архітектури, а чоловік, що стояв поряд і мовчав, наче глухонімий. Він випромінював таку енергію, наче був янголом, та зовні зовсім не нагадував його. Стояв і усім своїм виглядом промовляв: "Поглянь, яка краса! Це я тебе сюди привів, бо хочу аби ти це побачила". Цей привабливий Незнайомець був у чорному фраці та туфлях, білій сорочці з метеликом у тон костюму, такого ж кольору капелюсі, які носили джентльмени в Англії у XIX столітті, і тримав тростину із набалдашником у вигляді гордого сокола. Красень із довгим прямим смоляно-чорним волоссям, білосніжною шкірою, рожевими вустами, яким могла б позаздрити кожна дівчина, прямим носом і з неймовірними, світло-голубими очима, в яких, здавалося, відображалася його прекрасна і складна душа! Керолайн була настільки вражена його поглядом, що не могла відвести свій і почати дихати. Він хвилював все її єство. Не зробивши нічого вражаючого, Він повністю заполонив її свідомість. Хлопець узяв Її руки в свої і вони закружляли у танці посеред міста. Довгому та палкому танго.
Її емоції досягли піку і солодке марево зникло, як і ніч. Залишились лише спогади і ранкове Сонце, що символізувало закінчення панування її вірного друга та помічника - Місяця. Керолайн прокинулася вся в холодному поті. Здавалося, її серце вирвали і поклали на п'єдестал на поживу воронам. Хотілося кричати й руйнувати увесь світ. Кер нічого не розуміла. Її просто переповнювала злоба: на Незнайомця, за те, що порушив її спокій, на Світ, за те що взагалі дозволив чомусь потурбувати її тишу, на саму себе, за те, що потребує сну. Та їй хотілося, аби цей сон не закінчувався. Хотілося, аби ті минулі хвилини були реальністю. Та хто скаже, що прокидаючись від сну ми потрапляємо в справжнє життя. Можливо, це лише черговий сон світу нашої душі.
Цілий день Керолайн намагалася вселити в себе віру в те, що їй не хочеться знову пережити тих емоцій, що їй не хочеться опинитися в міцних обіймах владного Незнайомця. Та Дівчина брехала собі, намагалася обманутися, змусити себе повірити в те, що Їй це не потрібно. Та насправді, Вона потребувала Його, як ніщо у цьому житті до цього моменту не потребувала. Навіть повітря здавалося Їй неважливим. Кер могла прожити в той момент і без кисню, але не без Нього. Вона ловила себе на думці: «А що, як Він справжній?». Та швидше всього вона хотіла в це вірити, надіятись на те, що Він живе не лише у її снах, а й у її світі. Це була Її ниточка, за яку Вона хапалася обома руками, але ледь відчувала між пальців. Кер не мала жодних підстав у це вірити. І це вбивало Її. Уява Дівчини малювала чудесні картини, яким не судилося ожити від палички чарівної феї. І Вона жадала нового сну із Його участю. Жадала так, наче спраглий мандрівник жадає ковтка води, перетнувши пустелю із мізерними запасами їжі та води, і лише чудом діставшись джерела.
Він приходив рідко. Вночі. Дванадцять ночей. Дванадцять найкращих сновидінь у Її житті. Дванадцять найемоційніших танців. Дванадцять найрізноманітніших міст світу у різні часи та епохи: старовинний Рим, блискучий Нью-Йорк, заворожуюча Венеція, Лондон доби ренесансу, чарівна Барселона, нічний Берлін, вільний та ненав’язливий Амстердам, палкий Мадрид, витончена Флоренція, розкутий Чикаго, нестримний Сінгапур, запаморочлива Прага. І кожне місто для них було танцювальною сценою. Але, коли Він не приходив, Вона не бачила снів. Здавалося без нього її свідомість не працює. Не дихає. Час зупиняється і довго знущається. Таке відчуття, ніби в той момент Час перетворювався в слідчого й ката. Вона не жива. Та її сон міцний. А вранці душевні болі і нестерпне бажання отримати іще того наркотику, що панує в її снах, зводить з розуму.
Ось Кер прокинулася від Дванадцятого солодкого сну і нестримно очікувала на Тринадцятий. На прогулянки новими місцями та захоплюючі враження. Та наступної ночі Він не з’явився.
- Що ж, - подумала Кер, - певно Він прийде іншої ночі.
Та й наступної ночі Його не було. Її серце обливалося кров’ю, а сльози не встигали висихати із засмучених очей. Все здавалося безглуздим: повітря, вітерець, небеса, зорі. А як чудово було спостерігати за ними вночі у Лондоні поряд із Незнайомцем. Так, Він не сказав жодного слова, жоден звук не оживав на Його вустах, та посмішка, Його рухи й погляди говорили самі за себе. Слова здавалися зайвими. Говори їх Він, все виглядало б брехливим і несправжнім. Та відсутність мови не погіршувала стан речей, а навпаки додавала ситуаціям романтичності та справжності.
Запівніч. Нічна сцена. Все нагадувало постановку в кабаре. Вона знатна дама у Парижі, Він - найкращий шансоньє. Один Його погляд полонить усіх жінок в залі. Кер не виняток. Її зіниці розширюються, серце починає битись як навіжене, ледь не вистрибуючи з грудей. Він помітив її. Він поглянув на неї і йде в її бік. Ноги підкосились, але Незнайомець саме вчасно взяв її руки в свої і не дав упасти. Та від цього дотику Керолайн наблизилась до божевілля так близько, що ледь не померла від розриву свого серденька. Бідолашна, Вона так давно Його не бачила, і тому дотик цей був для неї ще солодшим, ще палкішим, ніж усі слова кохання у світі разом взяті. Із ним, в ілюзії Керолайн відчувала себе найбагатшою і найщасливішою жінкою у світі. Вуста Незнайомця зарухалися. Певне, Він щось сказав. Та Кер була така поглиблена в його очі і свої думки, що й не помітила, як погодилася на прогулянку нічним Парижем. Це був їх Тринадцятий сон. Напевне останній. Він заговорив, та таким солодким голосом, що не слухати Його було неможливо. Тому що хотілося упиватися його словами і слухати вічно цю музику його голосу. І Керолайн пила кожне слово.
Та воно виявилось дуже гірким.
- Я ніколи більше тебе не побачу уві сні.
Її очі набули скаженого переляку, а серце відмовлялось працювати і лише свідомість працювала, знущаючись все усвідомлюючи: «О, Господи! Ні! Тільки не це!»
- Я знаю, не такі слова Ти хотіла почути від Мене вперше, - ніби читаючи Її думки, сказав Незнайомець, - але я більше не маю Часу. Світ і так зробив Мені занадто велику послугу, дозволивши побачити Тебе аж Тринадцять разів. Ми повинні були зустрітись у матеріальній реальності, але не вийшло. Доля поєднала наші серця невидимими зв’язками, які нікому не зруйнувати, окрім Смерті. І вона зробила це. Я просто втратив той час, аби знайти Тебе. Я прожив вдосталь. І весь час я шукав. Але робив для цього так мало і так багато брехав собі, кожного разу знаходячи дівчину, і брешучи, що вона та сама, особлива! Доля! Хах! Скільки я втратив, віруючи в її існування! Скільки я втратив, не знайшовши Тебе! Помираючи, я попросив лише одне: побачити Тебе лиш раз, один єдиний раз і мої прохання почули та виконали навіть у більшому обсязі, ніж я очікував. А знаєш чому? Тому що кожен має право на другий шанс навіть тоді, коли здається часу вже немає – після смерті. Усі ми заслуговуємо другий шанс і всі маємо право на щастя. Бережи себе, мила. Я чекатиму на тебе у кращому місці. І ти чекай на мене.
Він посміхнувся до неї зі сльозами на очах і поцілував її так солодко, неначе янгол, якого вона не роздивилася в Ньому спочатку, та якого відчула тепер. Він розчинився так само швидко, як і кожної ночі, але тепер Вона залишилася ні з чим: ні надії, ні віри, ні бажання жити. Керолайн піднялася зі ліжка, бо хотіла зануритись головою у воду і повірити! Знову повірити в те, що Він іще прийде! І в той момент, коли прямувала до ванної, Вона побачила невеликий конверт на нічному столику.
- Дивно, - подумала дівчина. – Його там раніше не було.
Сльози не давали роздивитися пакуночок, тому дівчина не одразу зрозуміла, що це. Керолайн взяла в руки непрошеного гостя і затряслася усім тілом. То був лист. І він був від Нього!
« Дорога моя Керолайн. Я знаю, що тобі зараз дуже погано, що Ти не хочеш жити і взагалі не розумієш навіщо Я з’явився у твоєму житті, якщо не міг залишитися з Тобою, а приніс лише біль та страждання твоїй світлій душі. Та я хочу аби Ти, так само як і я, моя люба, повірила в те, що все на краще. Тепер ти знаєш: Я є! І пам’ятай я завжди поряд із тобою: спостерігаю та оберігаю. Я завжди буду кохати Тебе і чекати. Але ти повинна прожити це життя. Проживи його так, наче я знаходжусь у твоєму світі. Ніколи не плач, бо Світ не вартий твоїх сліз. Ми ще затанцюємо разом і Небеса будуть заздрити нам! Але не шукай мене. Прийде час і я сам тебе знайду.
З любов’ю, Грей»
Увесь лист був залитий слізьми і це були Її останні сльози.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=589341
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.06.2015
автор: O.Lorelay