Незабудка

Ген  у  полі,  у  зеленім  дівчина  гуляє,
Цвіт  весняний  і  прекрасний  у  вінок  сплітає.
Перед  нею  квітка  красна:  золота,  духм'яна,
І  Ярина,  придивившись,  цвіт  оцей  зірвала.
В  небі  щось  загуркотіло,  миттю  потемніло  -
Перед  дівчиною  Мавка  у  траві  зомліла.
"Ти  зірвати  квітку  Мавки,  молода,  посміла,
І  у  мене  серденько  з  горя  заболіло.
Заберу  у  тебя  я  щастя,  вроду,  долю,
Як  не  виконаєш  ти  мого  серця  волю.
Я  тебе  убить-не  вб'ю,  тільки  пожалію,
Щоб  ти  зілля  скуштувала  серденьком  волію.
Ясним  цвітом  впадеш  в  полі  -  будеш  процвітати...
Що  ж  бо,  будеш  моє  зілля  в  обмін  куштувати?"
"Ні,  не  стану,  відчепися!  Згинь  же  ти,  нечиста!"
Як  тікала  -  розгубила  по  полю  намисто.

У  селі  було  весілля  -  пили  і  гуляли,
За  Василя  дівчиноньку  заміж  видавали.
Народився  син  в  Ярини  сильний  і  красивий.
Тільки  шлюб  у  неї  вдався  зовсім  нещасливий.
Чоловік  пішов  од  неї,  Михася  зоставив,
Щоб  його  у  холостяцтві  більше  він  не  бавив.
Виріс  парубок  чудовий,  як  вона  хотіла;
Лиш  літа  свої  Ярина  геть  не  долічила.
Прийшов  вечір    -  нема  сина:  по  селу  гуляє,
Кажуть  люди,  наречену  гарну  вибирає.
Раз  прийшов  вночі  додому  і  вклонився  мамі,
Цілував  їй  ніжно  руки,  зранивши  словами:
"Я  женюся,  моя  ненько,  Вас  я  покидаю,
Бо  живе  не  поміж  люди  та,  яку  кохаю.
Не  повернусь  до  села,  як  Ви  не  благайте;
Я  у  Мавки  залишусь  -  так  собі  і  знайте!"
Довго  плакала  Ярина,  Михася  вмовляла...
Геть  пішов  од  неї  син  і  та  духом  впала.

Серед  ночі  пригадала:  Мавки  цвіт  зірвала  -
Це  ж  вона  у  неї,  нечисть,  сина  відібрала.
І  побігла  швидко  в  поле,  зачала  кричати:
"Я  прийшла  до  тебе,  Мавко!  Де  ти  є,  проклята?"
Перед  нею  миттю  Мавка  в  полі  появилась,
І  на  жінку,  що  ридала,  зверху  подивилась.
"Я  тобі  казала,  жінко:  випий  же  ти  зілля!
Бо  не  матммеш  ні  сина,  ні  свого  весілля.
Якщо  вип'єш,  то  поверну  я  тобі  Михайла,
А  як  ні  -  то  пошкодуєш:  доля  жде  лихая!"
Простягнула  руку  жінка  і  ковток  зробила...
Понад  нею,  там,  у  полі,  все  загомоніло.
І  на  землю,  наче  колос,  дуже  швидко  впала,
Та  почула  голос  сина:  "Повернувсь  я,  мамо!"
Понад  нею  парубок  додолу  схилився...
І  по  долу  цвіт  блакитний  полем  простелився.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586914
Рубрика: Балада
дата надходження 12.06.2015
автор: Ольга Плай