Навколо літо зеленню буяє:
Дерева листям шелестять
І квіти в клумбах зацвітають,
А думи мої ген летять.
Не знаю я, що є зі мною,
А серце раз по разу завмира,
Нема в мені душевного спокою
І радість від життя уже не та.
Якби хоч зрозуміти ті причини,
Що обумовлюють цей дивний стан,
Відсіяти усе, що є вторинним,
І рівновагу віднайти, баланс.
Проте немає того розуміння…
Аж часом хочеться кричати
І швидко бігти, бігти до зомління,
Піти за небокрай і потім не вертати.
Але ще більшим є бажання ласки,
Тієї ласки, що піднімає із колін,
Що із мужчин зриває маски,
На Вчинки надає натхнення їм!
Та ласку ту, нестримну ніжність,
Лише кохана в силах дарувати…
Без неї в серці - пустота і бідність,
Словами це не змалювати…
Адже кохання – то святі є крила,
Які дають можливість полетіти!
Коли з тобою поруч люба, мила –
З’являється бажання жити!
Так жити як ніколи ще не жив:
Дивитись в її очі і у них тонути,
Забути, що колись тужив,
В міцні обійми любу загорнути.
То ж ось де криється причина…
Підґрунтя цих емоцій очевидне:
Мені ще доля не надала крила –
Тому життя моє одноманітне.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=586769
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 11.06.2015
автор: Андрій Фомін