Вечірній вокзал.
Ішов дощ.
Червоний бантик.
Кучеряве волосся.
ішла красуня не на каблуках.
Ішла спокійно
Хоч й дощ на алеї.
Всі активно спостерігали,
Як вона не боїться дощу?
Бо не знають, що люди не хворі
Хто ходить у дощ без плащу.
Усі дійсно подумали:
- Хвора!
- Та не хвора, вона божевільна!
- Подивіться в ті радісні очі.
- Як у психа, ходьба – за повільна!
Та я на людей не зважав.
думка в мене незалежна і власна
Я найкраще з усіх людей знав,
Що душа в дощолюбів нещасна.
Я також хронічний дощолюб.
І її прекрасно розумію.
Підійшов.
- Привіт.
- Привіт…
- Я допомогти вам зумію?
І її під парасолю взяв…
- Спасибі, не варто. – сказала вона!
- Потрібно...
Стояли удвох під дощем.
Стояли у двох й парасоля.
Думок було цілий гарем,
І раптом гудок прогудів.
- То мій потяг.
Посадка от-от розпочнеться
Я сказав це й на мить пожалів.
Сум у її очах пробігся...
- спасибі тобі,
За чудово проведений час.
Це доля нас поєднала і розлучила...
Сказала мені.
- А може це знак? - запитав я.
- Не вірю в них!..
- Так як я в долю.
- То значить порушили всі
закони знайомства з тобою?..
- Не знаю, можливо і так.
- Та нам уже варто прощатись…
- Не віриш у знаки, потримай ось цей,
Він означає, що я повернуся.
Віддав парасолю й пішов…
Притиснувши до грудей
Вона в мене запитала.
- Це доля що ми розійшлись?..
Я нічого їй не відповів.
Хоча відповідь вона чекала...
Я у потяг сів.
З її очей сльоза.
Така гірка як квітка полину.
А в мене з середини розривала
Прямо у серці - лютая гроза.
Я завагавсь.
Не виглянув в вікно.
Вона образилась.
Взяла печаль за руку.
Пішла вона.
І капала сльоза
І відчувала на плечах розлуку.
Та потяг рушив.
Ще раз оглянулась.
Нема нікого.
І собі пішла.
Та я не витримав...
За мить схопився з місця,
Й на вулиці обійняла гроза.
Я наздогнав.
Покликав.
Обернулась.
Й розплакалась ще дужче.
- От дурна, ходи уже до мене.
Підійшов й її поцілував.
- Ну чому, чому ти не поїхав?
Обійняв її.
Нічого не сказав.
- Ти ж мав поїхати!
Нам доля так судила,
А ти все зіпсував!
- Не треба так. - сказав їй
Обійняв сильніше
- Про долю знав я ще з дитинства.
І перетворював усе на власний лад.
Я грав із нею, гра ця була чиста,
І раптом я у тебе закохавсь.
Доля сказала варто розлучитись.
Її не слухаюсь я кілька літ
Якщо піду, єдине що залишу
Однесеньке малесеньке -"привіт".
Та це із нею вже остання гра.
Їй шах і мат поставив,
Вийшов в дамки...
Виходжу з гри бо ти уже моя.
Ти нагорода за ці кілька років.
Ох і довго я тебе шукав...
- А як загубиш?
- То мільярди кроків я ступлю
на кожному з світів,
І тобі маленька обіцяю,
Хоч потрачу тисячі життів,
я тебе обов’язково віднайду.
Адже кращої за тебе не знайду!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585999
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.06.2015
автор: Хворий Джентльмен