Для зручності і розуміння всіх нюансів твору радив би спочатку прочитати новелу "КРИЛА" http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583975
Дякую.
ЧУДЕСА БУВАЮТЬ, ТІЛЬКИ ВІД НИХ ДУЖЕ БОЛЯЧЕ...НЕ ВСІ ПРО ЦЕ ЗНАЮТЬ І НЕ ВСІ МОЖУТЬ ВИТРИМАТИ...
посполитий
… - Кажуть, він ходить по пивницях і вишуковує заблукалі душі… - гомеричний сміх шматував тісне і набите під зав’язку відвідувачами приміщення «Болота»…
«Болото" було досить пристойною пивничкою в металево – контейнерних нетрях центрального ринку і офіційно мало зовсім іншу назву… Так… Колись, давно, ще за царя Тимка, тут була совкова «ригайлівка» із вічно черствими чебуреками, смаженими на прогірклій олії та прокислим, розбавленим пивом. Подейкували, що буфетниця тьотя Рая, яку чомусь усі називали Тещею, додає до пива прального порошку «Лотос», щоб краще пінилось… І в ті незапам’ятні часи пивниця називалася офіційно чи то «Колос», чи то «Раки»… Але базарний і навколобазарний люд вперто йменував її «Болотом»… Можливо, тому, що дійсно, затягувала пивниця в себе відвідувачів із смАчним - Ч-в-в-в-а-к!!! , немов би справжня трясовина… Та, швидш за все, через постійний заміс багнюки перед входом, густо замішаний на дощових водах та сечі відвідувачів… Роки минули… Канули в Лету тьотя Рая зі своїм пральним порошком, старе приміщення, яке знесли, а на його місці збудували нове… А назва залишилась…Хоч давно уже не було багнюки перед входом…
- Кажуть, він ходить по пивницях і вишуковує заблукалі душі…- награно-театрально прошепотів Сем. Двоє інших молодиків за столиком вибухнули сміхом… Сем, радий з того, що домігся потрібного ефекту, широко посміхався, посьорбуючи «Стеллу»… Вони майже щодня після пар приходили сюди пити пиво… Старий університетський міф - для студента найкраще пиво на «Болоті»… Чомусь усі казали саме так: «на Болоті», а не «в Болоті»…
Коли сміх трохи притих, Ромчик, пригубивши з кухля, нервово підхихикуючи запитав
- І хто ж його бачив, як він виглядає???
- А тобі на що???
- Та так… Фігня це все…
Беха, який до цього мовчав, раптово переставши хихикати, вліпив, мов кулю з СВД*
- А той чувак на Спартаку теж фігня?
- Та який, бля, чувак? – аж підскочив Сем – Хто?! Хто його бачив того чувака?!
Беха, чомусь потупивши погляд, буркнув
- Люди бачили… кажуть, йому спину геть порвало, ніби граната всередині вибухнула…
- Та які люди? Які нафіг люди? Де, бля? Покажи мені тих людей!!!- все не гамувався Сем.
- Я чув тітки біля під’їзду розказували… І…Кажуть… В нього справді крила були…Ну, з тих ран виросли…
- І де він, де той чувак???
- Та не знаю я!!! Чого ти, блін, присікався?! СБУшники, чи ще хтось приїхали і забрали…
Ромчик слухав суперечку друзів в піввуха… Вони часто сперечалися. Обидвоє любили міські легенди, але ставилися до них по різному. Сем із саркастичним скептицизмом… А от Беха схильний був вірити… Такі різні погляди на міський фольклор не могли зашкодити дружбі… Ромчик майже не слухав… Його мало цікавили легенди цього чужого міста…
З цими хлопцями Ромчик зійшовся якось випадково… Разом подавали документи на вступ до універу… Розговорилися… Слово за слово… Кухоль за кухлем … А друзі в чужому місті…це, знаєте…
То в Тернополі Ромчик був племінником Боді ЗАхура… А тут, у Вінниці… І чому мати вирядила його саме сюди на навчання??? Батько там вчився… Батько… Спогади про батька, та про його брата, дядька Богдана навіяли на хлопця смуток… І що з того, що Бодя був його дядьком??? Вони всеодно не спілкувалися… мати казала, що батька застрелили через Бодю… Ромчикові тоді було два роки… Мати дуже мутно розповідала про батькову смерть…Так… Казала, що через брата… Бодю… Та всі знали, що батька вбили на бандитській стрілці…
- І де. Де вони зустрілися??? Ще скажи, що тут, на «Болоті»!
- Я не знаю, де… Кажуть, того чувака з якимсь типом на Калічі частенько бачили… Вони в «Польоті» зависали…
- В «Польоті»??? Чуваче! Ти себе чуєш? Ти хоч раз був у тому гадюшнику??? Нормальні люди туди не ходять…
- Та ходять туди всякі … ти сам то хоч був там?
Ромчик знову відвів погляд від друзів. Суперечка плавно перетікала в нове, не менш небезпечне русло… І він перетікав думками в нове русло… Марічка… Знову згадався дядько Богдан…І батько через нього загинув, і… Ромчик згадав, як маріччин батько кричав, що його єдина донька ніколи не пов’яже свою долю з вар’ятом… А все через те, що Ромчиків дядько – Бодя… От би… вкрасти Марічку та гайнути кудись… Куди???
- Ну, що? Розбігаємось? – Сем уже стояв із рюкзаком за плечима.
- Так, до завтра…
Маршрутка підійшла на диво швидко. Правда, не зовсім той маршрут, доведеться пішки через прохідні двори… Хлопець вмостився у напівпорожньому салоні. Дрімота нав’язливо намагалася заклеїти очі… Та ось і потрібна зупинка. Перебігти три двори і він майже вдома… Вдома… Вдома – це в Тернополі, а тут… все чуже…все чуже… Он навіть той бомж у сірому трико з видутими колінами та заяложеному тільнику… Що це він там робить? О, господи, тільки цього не вистачало, твою мать…
Бомж ізсутулившись тримав в руках свої геніталії…
- Бляха-муха… Збоченець…-промайнула бридлива думка,- як би це обійти???
Ніби відчувши, що про нього думають, бомж різко підсмикнув трико і подивився на Ромчика… Обличчя… ніби звичайне, але водночас якесь…відразливе… Вузьке, трішки видовжене… Близько і глибоко посаджені метушливі очі… Руда триденна щетина…Загострене підборіддя…
Він чи то посміхнувся, чи просто відкопилив губу , прикус був неправильним – нижня щелепа сильно видавалася вперед і зуби заходили за передні різці верхньої щелепи… Хлопцем пересмикнуло від відрази…
- Скільки йому років? - майнула недоречна і непотрібна думка. Щось в тому бомжеві було таке незвичне і неприроднє, а Ромчик все не міг зрозуміти, ЩО САМЕ?! Наче все нормально…Голова. Дві руки… Руки? РУКИ!!! Так, в нього були неприродньо довгі руки, що сягали набагато нижче колін… І пальці такі… Гачкуваті…
І знову, ніби прочитавши думки, бомж простяг до хлопця правицю і замогильним баритоном прогудів
- І-д-и-и до ме-е-ене…
І одразу ж перейшов на вереск переляканої мавпочки
- Іди до мене! Іди до мене!!!
Ромчик оторопіло почав відступати назад… Раптом бомж…Бомж??? впершись довжелезними руками в землю зробив карколомний стрибок в сторону хлопця, той невдало сіпнувся, перечепився… Земля з космічною швидкістю почала ставати дубала і боляче вдарила в скроню…Ромчик скрикнув…
- Страшне приснилося, синку? Бабуся, що сиділа поруч, співчутливо дивилася у вічі.
На лівій скроні набігала гуля. Мабуть маршруткою підкинуло на вибої…
- Кінцева!!! Виходимо!!!- водій з нетерпінням чекав звільнення салону…
Вечірня прохолода легкою тривогою залазила під светра, розтікаючись по тілу, і, тиснучи на грудну клітку…
Це просто сон, просто дурний сон…- повторював, мов заклинання Ромчик…Але йти дворами всеодно не хотілося…
Кругом??? Трохи задовго, але хоч людна вулиця… Так, краще кругом…
- Вам куди, молодий чоловіче? – запитував приємний чоловічий голос…біля Ромчика пригальмувало авто…
- Район педучилища…- як на автопілоті відповів хлопець.
- Сідайте…
Невідомо, чому, але Ромчик сів… Деякий час їхали мовчки. Аж поки водій не простяг руку для знайомства
- Ней!
- Маршал Ней?- якось саме напросилося.
- Ні…Просто Ней.
Ромчик вперше звів погляд на водія…Той був схожий на латиноса.
- Наркобарон…Колумбійський наркобарон…- чомусь подумав хлопець.
Чомусь знову згадалася Марічка…
- Треба спробувати,- подумав Ромчик, не усвідомлюючи ще, що він має пробувати…
*СВД - снайперська гвинтівка Драгунова.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=585066
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.06.2015
автор: посполитий