А час іде…тягне за собою торбу зі зморшками, сивиною,
хворобами…щедро роздає їх усім. Усі старіють з тими дарами. Усі та лиш не
він. Він і досі молодий, сповнений сил. Він не такий. Старіють навіть похмурі
грізні гори а йому хоч би що. Далі закидає австріяцького кріса за плечі та іде в
ліс. Його уся звірина змалку знає. Знає і боїться. Од нього завжди віє хвоєю,
грибами та чимось…іншим. Не злим, але…чужим. Минають роки, десятиліття
а його кроки такі ж тихі, легкі наче йому лиш двадцять зим від роду. А в тих
двадцять зим його ще на війну лиш забирали. То він і першу відвоював і
другу. І не старіє ж. Ходить як і ходив. Люди шепчуться уже…так так…то
проклята душа. Ні раю ні пекла йому нема от і топче ряст вічно. Баби
хрестяться а чоловіки косо дивляться. Та не зачіпають його бо страшно.
Бояться не так його а тої таємниці що за ним наче тінь ходить. Бояться сильно
бо невідоме то завжди лячно. Лиш одноногий сивий Штефан знає правду.
Знає але мовчить. Мовчить але добре пам’ятає ту страшну осінню ніч…
* * *
Тодорко жив у хаті один. Двадцятий раз ластівки вили гнізда під його
стріхою а він вставав до роботи зранку, молився Богу та готовив їсти на
самоті. І то не того що був лихий на вдачу чи пустим на вроду. Тим його Бог
не наділив. Та жодна дівчина чи вдова не хотіла за нього виходить бо мав за
спиною лиш перекошену хату та величезний лантух злиднів. Дідо його жив у
злиднях, вітець жив у злиднях та й він од них не відбився. Весь день спину в
лісі гнув аби мати що в миску покласти та чим сорочку полатати. Вставав із
сонцем та й спати з ним ішов. Воно його і гріло і голубило і спати вкладало. З
ним і виріс. І нівроку так виріс. Високий, ставний, кароокий. Не одна дівчина
зітхала, дивлячись на халупу та латану сорочку. Он і Матвієва Галя не раз
кидала оком на ставного Тодорка. Любила і подивитись і поговорити. Бувало,
виганя батькові вівці на полонину та все до Тодорка:
- Здоров будь легіню! Коли ж сорочку нову матимеш? Ти як в ній
народився то певно й не скидав ще? – запитувала вона, затуляючись від
спекотного сонця.
Тодорко ніяковів спершу та швидко оговтувався і відрізав:
- Оженюся я на тобі та й шитимеш мені сорочки!
Галя червоніла, супилася але не витримувала погляду карих
Тодоркових очей і сама заливалася сміхом. І одразу ж бігла до цямрини бо з
порогу Матвієвої хати дивилися їй услід пара колючих очей під густими
бровами. Не любив Матвій тих загравань дочки з обірванцем. Що з того що
гарний він та й працьовитий коли за душею ні копійки? Не такого зятя шукав
собі Матвій, не такого…
***
Тодорко все рубав дрова та валив смереки коли забаглось розбещеним
царям, цісарям і вождям позмагатись в знанні військової справи та люду
трохи до Бога одправить. І пішли жовніри селами вербуючи людей до
війська. Не оминула та доля і нашого Тодорка. Десь лементували жінки, десь
лунали постріли коли хто не хотів іти а він підперезаний та умитий уже
виглядав вояків. Йому і так нічого втрачати було а так хоч годуватимуть та й
чоботи дадуть. А от сусіда Тодоркового, Юру забирали майже силою. Не хотів
Юра до війська. На ні накрадені батьком, цісарським писарчуком, грошенята,
ні Матвієві погрози не помогли. Хмурився Матвій бо ж так мріяв дочку видать
за Юру. Хоч і миршавий хлопець та ледащо зате гроші є. А дочка…А що
дочка? Чи ж вона має вибір? А чи бажає їй зла? Вона ж в золоті купатись
буде…а тепер…журився Матвій, ой як журився. Конче йому Юра живий мав
вернутись. Раптом вгледівши Тодорка підскочив до нього та схопивши за
комір сорочки, зашипів:
- Гляди ж мені, обірванцю, бережи хлопа. Як Юра додому не вернеться
– голими руками задушу!
Тодорко лиш плечима стенув. Чи ж він Бог а чи святий якийсь аби
повелівати кому жити кому ні? Він на святих і не схожий. Що з того що теж у
сорочці білій як вона латана...святі не латають, святі щодня чисті мають…
***
Юра не вижив. І не вина в тім Тодоркова була а його власна. Злякався
він ворога та й втекти схотів але наздогнала куля австрійська та й до судді
Всевишнього відправила. Той уже за зраду місце в пеклі знайде йому, як
сказав офіцер Генріх. А Тодорко воював. Спочатку легко було – природа,
сонце, їжа,одяг, нові побратими а потім…прийшла війна. Кров чужа заливала
йому очі, біг і перечіплявся за відірвані руки й ноги. Раз в щоку щось попало,
думав куля а то Василю, односельчанину куля в голову влучила та череп з
такою силою роздробила що шматки в різні боки розлетілись. А Тодорко
воював. Боявся спершу та зрозумів що коли не він то його. І плакати за ним
ніхто не буде, і поховати нікому. Журбно так вмирати поки ще сонце світить.
Якби не світило то інша річ а так…Того й вбивав. Допоки самого ледь не
вбили. В ту ніч Тодорко аж посивів трохи коли раптом свої своїх різати стали.
Чудом вижив він тоді та згадка що таке війна його ще довго терзала. Після
двох місяців і старому шпиталі зміг вернутись додому. Фельдшер, старий
сивий німець хитав головою і казав що то живий мрець. А він таким і
виглядав. Білий, худий ще й без руки правої. Що робити буде він не знав іще
але вертався додому. Час покаже. Рани не залікує але затягне. Вдома і земля
духмяніша і сонце тепліше. А там і видно буде. Руки звісно шкода але могло й
гірше бути…
Село зустріло його похмурим мовчанням. Вибиті шибки, поламані
двері. Ішов і не впізнавав людей…Вони були іншими. Та і він змінився. Війна і
час змінили усіх. Лише старий одноногий Штефан не змінився. Та ж букова
палиця, той же холодний суворий погляд…У Тодорка складалося враження
що час і війна обійшли його стороною, ховаючись від його скляного погляду.
А той усе мовчав і дивився на всіх з німим докором…Складалося враження
що він знав тут усіх і старших за себе хоч було йому з вигляду ледве за
шістдесят…
***
Матвій знайшов його увечері. Плітки, що здоровий хлоп одноруким
вернувся розповзлися злорадними зміями і досягли вух Матвій, що вже знав
про смерть Юри. Не маючи на кого зігнати злість, вхопив бартку та кинувся до
Тодоркової хижі… Та знайшов його лиш біля річки. Тодорко звісивши ноги у
воду дивився як невпинно річна несла за собою кров, траву та гілки. Плин
бурхливих вод заспокоював його. Час біг так швидко як і вода, та в серці
залишалися рани котрі не так легко змити…
- Ти його не вберіг! – різким криком розітнув тишу за спиною Матвій.
Тодорко повернувся і незрозумілим поглядом втупився на грізну постать
сусіда.
- Ти його не вберіг! А я ж тебе попереджав! Він мені як син був! Його
Галечка моя любила! А ти! Ти! Ти ж, злиденьське насіння, лиш про себе
думаєш!!! – червоний од люті та сонця Матвій трусив барткою над головою
Тодорка а той лише з сумом дивився на нього.
-Любила? Та вона мене любила! І любила б далі якби не каліцтво!
Кажете, вона Юру любила? Та то ви писарчукові гроші любили а не вона Юру!
То ж кров рідка котру на золото міняєте! Як єврей останній!
Тодорко хотів ще щось мовити та різкий змах бартки обрубав його мову
та половину лиця. Тіло впало у річку та повільно забагрюючи воду попливло
за течією…
- Я твою кров міняю на свій спокій! Чуєш? На свій спокій! Проклинаю я
тебе!!! – ревів Матвій на колінах витираючи сльози червоними від крові
руками. У відповідь лише смереки гомоніли на своїй мові про той жахливий
злочин на березі ріки…
***
Він не помирав…його розривало на шматки од болю та він не міг
поворухнутися. Затягувало в безодню і виплескувало назад. Над головою
кружляли круки, сонце здавалося розпікало його мов на пательні а він не міг
поворухнутися…скільки часу пройшло він і не знав. Останнє що пам’ятав –
обличчя старого Штефана і сволок завішаний зіллям..крізь туман у голові
долинули слова «Добре що дві ноги маєш. Мені з одною танцювати тяжко»…
***
Час іде і ніхто не стоїть на місці. І сьогодні Матвій віддає дочку. Вбрана
наче квіточка Галя сумовито сиділа поруч з молодшим писарчуковим сином
Іваном. Він, ще дитина, явно нудився у товаристві п’яних мужиків. Музики
в’яло награвали аркан коли двері раптово злетіли з завіс від могутнього
удару. Всі одразу ж повернулися в сторону несподіваної оказії і завмерли. У
дверях стояв…Тодорко. Такий же ставний, з блиском в очах, у новому киптарі
зі сталевою барткою у руці. Матвій похолов. Обличчя, скривлене і
пошрамоване обличчя з холодним злорадним вогником в очах.
-Сатана! Убийте! – заверещав якийсь п’яний і тут же хтось вихопив
топірець.
Коротко свиснула бартка і плач змішаний з люттю розітнув залу.
Топірець покотився по долівці тягнучи за собою ще теплу кисть. Усі
завмерли…
- Ну здоров будь Матвій! – холодно, наче цвяхи забивав, промовив
Тодорко. – Святкуєш либонь?
- Святкую, Теодоре – ледве видушив господар. І через мить додав –
Сядь і ти з нами до столу та розділи свято.
Тодорко скривився і обвів поглядом залу. Усі дивилися на нього з
непідробним страхом. Жалюгідні, п’яні обличчя відчували ту смертельну
прохолоду якою віяло од нього. Залишатися тут він не хотів
- Давай но краще станцюємо Матвію! – з усміхом легким промовив
Тодорко. – Чув ти вдатний до танцю! Будеш кращим од мене – залишу в
спокої вашу гостину а ні… сам же ж знаєш я тобі винен…
Господар здригнувся…Коліна трусилися але чомусь він відчував що
лише так може відвернути напастю у вигляді воскреслого каліки. Узявши в
руки бартку він кивнув музикам і став навпроти Тодорка. Заграла музика і
обоє пішли в танок. Хміль уже остаточно вивітрився з голови Матвія і холодне
лице Тодорка він бачив чітко і виразно. Воно випромінювало презирство,
відразу і грайливу ненависть. Було відчуття що він грає програну ще перед
початком гру але ноги його вже не могли зупинитись. Музика лунала все
швидше, Все навколо розпливалося і Матвій з жахом відчував що не може
зупинитись. Бачив лише холодне обличчя Тодорка котрий здавалося б зовсім
не втомився. Він лише швидше й швидше набирав ритим і наче змушував
своїм поглядом Матвій повторювати за ним. Все кружляло, переверталося,
майоріло яскравими кольорами і тут він відчув що у його тілі лопнула
невидима струна. Все зупинилося. Останнє що він побачив то це посмішку
Тодорка котрий усе ще витанцьовував перед ним...
* * *
З того дня минуло багато років. Ті хто були свідками того вечора
померли. Їхні діти ще пам’ятали ту страшну історію але внукам було уже
нецікаво. Нецікаво чому той мовчазний каліка не старіє. Нецікаво чому у
нього немає пів лиця. Баби шепочуться і дивляться на нього та ніхто не знає
правди. Іноді він заходить у корчму і пропонує чужим потанцювати з ним. Та
перетанцювати нікому не вистача снаги. Він – той що танцює. І ніхто уже не
пам’ятає його історії. Лише старий сивий одноногий Штефан що вічно курить
свою довгу люльку. Та він також мовчить. Чугайстрів мало то й триматися
разом мусять. Жаль лиш танцювати не може. Але то пусте. Головне що сонце
світить і вода тече а з нею і час. Час усіх зачепить лише не їх. Час їх боїться.
Вони і його перетанцюють…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=583728
Рубрика: Лірика
дата надходження 26.05.2015
автор: Назар Куліш