(за мотивами міфів і легенд Стародавньої Греції)
За те, що вогонь життєдайний,
Рішив Прометей людям дати,
Велів Зевс не тільки титана,
Але і людей покарати.
Та так покарати нещадно,
Щоб жить на землі важко стало,
Щоб навіть далекі-далекі
Нащадки про це пам’ятали.
Звелів Всеосяжний Гефесту
З водицею глину змішати,
Скувать найприємніший голос
І в глину чарі́вну сховати.
І юну, наївну і свіжу,
Зліпити дівчиноньку красну.
Щоб глянув на неї і бачив,
Безсмертну богиню прекрасну.
Махнув Зевс рукою, і в постать
Життя вітри буйні вдихнули.
А боги з Олімпу для неї
Як килим, дари розгорнули.
Так, мудра Афіна Паллада
Навчила її вишивати,
І прясти, і килими гарні
Сріблом та златом гаптувати.
Тако́ж золота Афродіта
Їй звабнії чари надала.
Щоб врода її дивовижна
До серця елліна дістала.
А хитрий Гермес в подарунок
Віддав їй каверзную вдачу,
І розум лукавий, цікавість,
І лагідність ніжну кошачу.
Дали їй імення Пандора,
Це та, що усі має дари.
Тепер, коли треба схитрує,
А ні, то у хід підуть чари.
А юні Харіти і Музи
Уділи Пандору у шати
Сріблясті. На кучері довгі
Поклали вінець. Прикрашати
Прийшлося намистами шию
Із чистих гірських самоцвітів.
А в коси вплели різнобарв’я
Троянд, палахтіючих квітів.
Гермес, як звелів його батько,
Пандору на землю доставив,
І біля самого порогу
У Е́пітемея зоставив.
Казав Прометей свому брату,
Дарунків від бо́гів не брати.
Підступні вони для титанів,
І треба про це пам’ятати.
Та брат Прометея був про́стим,
Довірливим надто, повільним,
І ім’я його означало:
«Він думає потім.» Невільним
Казав Прометей, можна стати.
Та брат Прометея побачив,
Дівчину на свому порозі,
Що сяяла щастям. Не бачив
У світі такої він вроди.
Дарунку цьому здивувався.
Забув про слова Прометея,
В красуню титан закохався.
Добився Зевес сво́ї ці́лі,
Женився титан на Пандорі.
Праматір’ю смертних всіх жінок,
Причиною лиха й роздору
Постала вона для нащадків.
До того часу́ люди жили,
На знаючи заздрощів, горя,
І злочинів ще не творили.
І тяжких хвороб не нажили,
Великих турбот ще не знали,
Бо всі Прометеєві сили
В амфо́рі ті лиха тримали.
Зеве́с на весіллі Пандорі
У по́саг зробив подарунок.
Поставив в вітальні амфору,
Принадну, як бога цілунок.
Сказав, що дивись на амфо́ру,
Малюнками зовні любуйся,
Але відкривати не треба,
При цьому лукаво всміхнувся.
Проходили дні, та все більше
Кортіло дізнатись Пандорі,
Що сховано в тій золоченій
Зевесовій дивній амфо́рі.
Нарешті красуня рішилась,
і кришку амфори відкрила.
В ту ж мить звідти вирвались горе,
Хвороби, страждання. Закрила
Мерщій тую злую амфору
Пандора у страхі великім,
Збагнувши, що скоїла шкоду.
Та було вже пізно. У дикім,
Звиваючись, в танці химернім,
По світу рознеслося горе.
Струмками полилося в людство,
Зібралось в скорботнеє море.
Німі та невидні, нечутні
Напа́сті преслідують людство.
І мало хто знає, що боги
Таке допустили марудство.
Та все ж із амфори не встигла
Злетіти надія сліпая.
Можливо, другі заштовхали,
На волю скоріш вилітая.
Коли попадаєш в халепу,
І все навкруги затемниться,
Завжди в глибині твого серця
На краще надія теплиться.
Дівчині гарнесенькій зовні
Скоріш не спіши довірятись,
Бо якби в житті не прийшлося
З Пандорою поневірятись.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=582401
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.05.2015
автор: Володимир Бабієнко