І вип’є сонце слід на спориші.
І світ мене відпустить – і забуде.
Але чомусь печаль не тисне груди,
Й обурюватись серце не спішить.
Мізерна мить у сонмі поколінь…
Краплина у обширі океану…
А я – володар Всесвіту і бранець
Яку залишу пам’ять на землі?
А час мене глузливо дотина:
« І ти, козаче, досі лиш питаєш?
Прийшла пора збирання урожаю,
І збіжжя відправляти до млина!»
Та я живу, немов ще сотні літ
Мені Всевишній зопалу відважив.
Ані тривог, ані ажіотажу,
І ще не снився навіть заповіт.
Рощу дітей, висаджую сади,
Як і завжди – у вільному польоті.
І відкладаю на далеке потім
Даремний намір карбувать сліди.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=580827
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.05.2015
автор: stawitscky