Млини-на-Дзвінці

Стояло  колись  давно  серед  долини  зеленої  одне  село.  Село  те  було,  як  і  будь-яке  інше  в  тім  краї:  хати  білі  під  солом’яними  стріхами,  навколо  хат  –  тини  з  лози  плетені  в’ються,  на  тинах  глечики  глиняні  висять,  за  хатами  –  городи  доглянуті  та  садочки  веселі.  Правда  ж,  ніби  село  як  село,  але  як  гляне  який  подорожній  на  нього  з  пагорба  над  долиною  –  серце  в  нього  затьохкає,  застогне  солодко,  таке  село  миле  й  затишне!  А  над  долиною  –  небо  синє,  хмарки  білі,  а  довкола  долини  –  пагорби  лісисті  зелені,  а  долиною  –  річечка  тече-звивається,  а  на  річечці  –  місточок  і  млин.  Ой,  краса,  ой,  радість,  дивився  б  і  дивився,  милувався  та  милувався!  А  за  селом  по  долині  –  гаї,  луки  та  пасовища,  корівки  гуляють,  а  їх  пастух  доглядає.  –  Ой,  мило,  ой,  як  мило!  –  озивався  сам  до  себе  розчулений  подорожній  і  ледь  не  біг  з  пагорба  вниз,  до  села.  Звалося  те  село  Млини,  річка  була  Дзвінка,  а  все  разом  –  Млини-на-Дзвінці.

Насправді  ж  млин  у  селі  був  один  –  стояв  він  трохи  осторонь,  на  річці,  що  весело  обертала  його  колесо.  Млин  той  був  побудований  так,  що  мірошник  і  жив  у  ньому:  то  ж  як  подивиться  хто  з  одного  боку,  то  побачить  млин,  а  як  з  іншого  –  побачить  хату.  Там-то  і  мешкав  старий  мірошник–  сивий,  огрядний  і  відлюдкуватий.  Ніколи  він  у  село  не  ходив,  селяни  самі  до  нього  возили  збіжжя.  Та  й  то  –  мірошник  ні  з  ким  навіть  не  вітався,  робив  свою  справу  мовчки,  але  добре  робив.  А  ще  найстаріші  селяни  пам’ятали  цього  мірошника  ще  з  часів  свого  дитинства  –  і  вже  тоді  він  був  такий  же  сивий,  огрядний  і  відлюдкуватий,  і  до  того  ж  з  тих  пір  геть  не  змінився.

Та  не  лише  відлюдкуватість  і  вік  мірошника  бентежили  селян.  Вже  давно  вони  помітили,  що  колесо  млина  обертається  вдень  і  вночі,  влітку  та  взимку  –  ніколи  не  зупиняється,  крутиться,  порипує,  ніби  на  млині  робота  йде  –  навіть  тоді,  коли  ніхто  на  млин  збіжжя  не  завозив.  То  ж  час  від  часу  виникали  різні  балачки  й  тихі  розмови  про  старого  мірошника  та  його  загадковий  млин.  Втім,  скаржитися  селянам  на  мірошника  підстав  не  було,  то  ж  розмови  ці  й  балачки  потроху  собі  точилися,  а  далі  цього  не  йшло.

Якось  у  Млини-на-Дзвінці  прибув  із  міста  урядник.  Чого  він  прибув  –  невідомо,  адже  в  селі  життя  було  спокійне  й  тихе,  ніхто  урядника  не  кликав.  Так  чи  не  так,  але  урядник  прибув;  повештався  він  селом,  всюди  пхаючи  свого  гачкуватого  носа,  й  нарешті  добрався  до  млина.  Мірошник  визирнув  із  дверей,  побачив,  що  людина  без  діла  прийшла,  та  й  сховався  собі.  Урядник  цілий  день  спостерігав  за  млином,  а  тоді  пішов  у  село  й  заходився  розпитувати  людей  про  млин  і  мірошника.  Так  він  дізнався  дещо  про  відлюдкуватого  господаря  млина  –  а  що  саме,  хтозна?  Адже  пліткувати  людям  не  заборониш,  а  тут  хтось  і  цікавиться  тими  плітками!  –  щось  таки  селяни  й  розповіли  урядникові  про  млин  і  про  мірошника.

Наступного  ранку  знов  пішов  урядник  до  млина  –  тоді  мірошник  навіть  не  виглянув:  зрозуміло  ж,  людина  пуста,  навіть  не  знає,  нащо  на  млин  приходять  -  адже  збіжжя  в  урядника  нема!  Та  урядник  погрюкав  у  двері  й  покликав  мірошника.  Той  вийшов,  двері  за  собою  щільно  причинив,  став  і  дивиться  мовчки  на  урядника  (а  мірошник,  як  ви  знаєте,  був  не  з  говірких).  А  урядник  і  каже  йому:
-  Чого  це  в  тебе  колесо  весь  час  обертається,  що  ти  там  таке  мелеш?  Ану,  пусти  мене  подивитися  на  твій  млин!  Іменем  цісаря!

Мірошник  аж  затрусився:
-  Я  нікого  не  чіпаю,  чесно  роблю  свою  справу,  а  тобі  до  неї  –  зась!  –  сказав  так,  зайшов  у  млин  і  двері  причинив.

Урядник  розлютився:  він  звик,  аби  люди  корилися  усім  його  вимогам  і  забаганкам!  І  він  почав  гупати  кулаками  у  двері  та  залякувати  мірошника  –  і  холодною,  і  кийками,  і  засланням.  Та  мірошник  дверей  не  відчинив  і  уряднику  з-за  дверей  нічого  не  відповів.  Урядник  покричав,  заспокоївся  трохи,  обійшов  млин  –  аж  дивиться,  а  колесо  –  рип!  рип!  рип!  –  все  одно  обертається!  Не  злякався,  меле  знову  щось  клятий  мірошник!  І  тоді  урядник  рішуче  покрокував  у  село.

У  селі  урядник  зібрав  людей  і  почав  їм  втовкмачувати,  що  мірошник  лихі  таємні  справи  на  своєму  млині  робить.  Спочатку  мало  хто  його  слухав:  хоча  й  пліткували  про  мірошника,  але  самі  пліткарі  першими  знали,  що  нема  за  мірошником  нічого,  крім  тих  пліток.  Втім,  декого  урядник  таки  підбурив  –  згодилися  вони  йти  до  млина,  аби  силоміць  довідатися,  чого  це  колесо  млина  постійно  обертається  –  вдень  і  вночі,  влітку  та  взимку,  тоді  навіть,  коли  ніхто  на  млин  збіжжя  не  завозив.  Інші  селяни  йти  за  урядником  відмовилися,  але  й  тих,  хто  за  ним  до  млина  пішов,  не  утримували  і  не  відмовляли:  адже  урядник  яка  не  яка,  а  таки  влада!

Привів  урядник  своїх  поплічників  до  млина,  заходилися  вони  у  двері  та  віконниці  стукати-гупати,  мірошника  кликати-лаяти,  але  мірошник  сидів  тихо  та  з  млина  не  виходив  і  навіть  не  озивався.  Тоді  притягли  вони  з  села  сокиру  –  і  сокирою  тою  почали  рубати  двері.

Тоді  мірошник  визирнув  у  малесеньке  віконечко  під  стріхою  та  заволав  відчайдушно:
-  Люди,  я  вам  ніколи  лихого  не  робив,  чому  мені  не  вірите,  а  цьому  чоловіку  повірили?

Та  вже  його  ніхто  не  слухав  –  розпалилися  люди  руйнівною  роботою,  рубають  двері,  розхитують  –  так  їм  кортить  подивитися,  чого  ж  те  кляте  колесо  обертається,  які  таємниці  мірошник  приховує!

Вдруге  тоді  заволав  мірошник:
-  Люди,  не  розумієте,  що  робите!  Правду  кажу,  біда  буде!  Велика  біда!  Чорне  горе!  Зупиніться!  Не  чіпайте  млина!  Благаю!

Не  слухають,  рубають  двері,  ламають.  І  втретє  заволав  мірошник  до  людей:
-  Люди,  не  чіпайте  млина,  лихо  буде,  і  селу,  і  вам,  і  діточкам  вашим!

Аж  тут  натовп  двері  відчинив  і  сунув  до  млина.  Бачать  вони:  дійсно,  обертається  чорне  колесо  млина,  порипує,  а  води  річкової  навіть  не  торкається!  Урядник  аж  підскочив  на  місці:
-  Казав  я,  лихі,  темні  справи  тут  коїть  цей  клятий  мірошник!  Він  відьмак  і  чаклун  –  он,  у  нього  колесо  саме  обертається!  Хапайте  його  мерщій,  доки  не  втік!  Іменем  цісаря!

А  мірошник  вже  й  сам  тут  –  плаче,  трясеться,  голосить:
-  Ой,  біда!  Ой,  біда!  Не  вберіг!  Горе  мені,  нещасному,  всім  нам  горе!

Та  слухати  його  не  стали  –  одразу  ж  вбили  кілок  міцний  під  колесо  так,  аби  воно  зупинилося  –  і  колесо  стало,  рипнувши  голосно  та  болісно  востаннє.  А  старого  мірошника,  який  ридав  ридма,  потягнули  в  місто  на  розправу,  а  звідти  до  Млинів-на-Дзвінці  вже  ніхто  не  повернувся  –  ані  мірошник,  ані  урядник,  ані  його  посіпаки.

А  у  Млинах-на-Дзвінці  й  справді  біда  якась  сталася:  ніби  все  лишалося,  як  завжди,  тільки  ніби  щось  не  так.  І  хати  білі  під  солом’яними  стріхами  стоять,  і  навколо  хат  –  тини  з  лози  плетені  в’ються,  на  тинах  глечики  глиняні  висять,  за  хатами  –  городи  доглянуті  й  садочки  веселі.  Але  щось  таки  не  так  у  селі  –  тривога  й  неспокій  ширяли  над  стріхами,  а  люди  всім  серцем  відчували,  що  з  Млинами  їх  рідними-любими,  та  й  з  ними  самими  сталося  щось  жахливе.

Та  ніби  страшного  нічого  не  відбувалося  –  хіба  що  на  млин  тепер  доводилося  їздити  в  сусіднє  село,  а  так  –  все,  як  і  раніше,  за  часів  старого  мірошника  та  його  чаклунського  млина.  І  люди  поступово  звикли  до  тривоги  над  своїми  стріхами  та  головами,  перестали  помічати  біду,  що  чаїлася  у  кожному  куточку  Млинів-на-Дзвінці  та  визирала  з  усіх  щілин.  І  так  минали  дні,  тижні,  місяці,  промайнув  рік  і  другий,  аж  доки  помітили  селяни,  що  ніхто  з  них  більше  не  змінював  свого  віку.  Діти  лишалися  дітьми,  молоді  –  молодими,  старі  –  старими,  і  ніхто  від  старості  не  помирав.  І  так  минуло  ще  кілька  років,  аж  доки  помітили  селяни,  що  тепер  їм  вже  не  потрібні  стали  питво  та  їжа:  виявилося,  що  вони  пили  та  їли  за  звичкою,  а  насправді  ж  не  відчували  ані  голоду,  ані  спраги.  Також  їх  більше  не  лякав  мороз  і  не  втомлювала  спека  –  геть  байдуже  їм  стало  до  погоди.  І  поступово  люди  покинули  усі  свої  звичні  справи,  до  яких  вони  втратили  будь-який  інтерес  –  як  і  до  себе,  й  до  інших,  і  до  життя  загалом.  Вони  вешталися  селом,  мов  примари,  очікуючи  лише  на  смерть,  яка  десь  забарилася  та  геть  забула  про  них  –  і  отак  рік,  три,  десять,  сто…

І  дотепер  ще,  коли  з  пагорбів,  що  оточують  долину,  випадковий  подорожній  побачить  те  село,  відчує  він  одразу,  що  сталася  тут  колись  давно  страшна  й  невиправна  біда.  І  стискається  тоді  подорожньому  серце,  і  насуваються  на  нього  непоборний  смуток  і  гнітюча  тривога,  і  повертає  він  тоді,  й  шукає  іншої  дороги,  аби  тільки  не  йти  через  це  найстрашніше  в  цілому  світі  місце  –  Млини-на-Дзвінці.

2015,  2016

Малюнок:  Петро  Левченко,  "Водяний  млин"  (1910-і  роки),  Сумський  художній  музей

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=579411
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.05.2015
автор: Максим Тарасівський