По вибоїнах розбитої траси
Десь іздалеку трясе легковик.
Вздовж укритого снарядами шляху
Де-не-де – застиглі мерці.
Видно залишки зеленого лісу
Із обпаленими стовбура́ми дерев.
Капітан хотів би собі прикурити,
Але тряска цього не дає.
У супроводжуючого з ним хлопця
За спиною висить АКМ –
Це надійний друг й посіпака,
Що готовий плювати вогнем.
Лише рве на шмаття цю тишу
Шарудіння об землю коліс,
Ну а мозок розриває думка:
«Якось треба до завтра дожить».
А найгірше це те, що до всього звикаєш,
І війна стає як поклик душі.
Ти живеш – і нічого не знаєш,
Ти помреш – й не помітиш цього.
Щось водій собі тихо мугикає
І тривожно видивляється в даль.
А хлопчина родину пригадує
І дівчи́ну, яка лишилась одна.
Вздовж побитої ворогом траси
Сплять навіки застиглі мерці.
Капітан би хотів прикурити,
Та в душі йому щось не дає.
/2015/
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=578808
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.05.2015
автор: Олексій Журавленко