Летіла думка в небеса
І на шляху печаль зустріла.
“ Поглянь, яка вгорі краса,
Як манить нас безмежність біла”.
Та не піднявши голови, печаль,
Спустивши погляд в прірву,
Сказала в відповідь: “Дурна”.
Й подумала: “Собі увірву
Тієї радості шматок.
А думці й половини досить”.
І потягнулась до ножа,
Який під серцем часто носить.
Та ніж не встигла занести,
Думка пірнула межи хмари.
Її ж потягло до землі,
Не дав їй Бог літати дару.
Думки літають до зірок,
У них весь всесвіт на долоні.
Печаль заб’ється ж у куток
Й сичить, немов змія в бідоні.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=574369
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 14.04.2015
автор: Василь Клімішин