Остап Сливинский. Отец

И  эта  удивительная  игрушка,  его
подарок:  деревянный
меч,  по  которому
ещё  долго  стекала  живица,  –
ты  помнишь?
Как  туга  голова  в  смерти,  раз
она  пропустила  такую  шутку!

А  ступеньки,  выдолбленные  в  пологом  склоне
для  матери,  которая
уже  не  вставала  с  постели?
Отчего  болезнь
оставалась  глухой  к  этой
невинной  магии,  которой  обернулась
вечная  его  непрактичность?

Вот  мы  в  туче  дыма  и  грохота
въезжаем  в  прихожую  леса,
а  он,  придерживая  одной  рукой  руль,
показывает  в  небе  кречета.
Куда  он  исчез  в  этот  день?
Как  долго  мы  с  братом  ждали  его  и  звали,
и  слышали,  как  следом  за  нами  из  чащи
зовёт  его  кто-то  третий.
Или  мы,  как  и  он,  что-то  тоже  вынесли  из  юности?
Некий  знак,  по  которому  можем  снова  в  неё  зайти
ненадолго?  А  какой  у  него  был  пропуск?
Ночные  гонки  без  фар,  деревянные  мечи,
плавание  нагишом  в  ещё  ледяной  воде?

Были
и  тяжёлые  времена,  и  были  минуты  отдыха,  были  пробитые
баки,  из  которых  вытекали  бензин  и  масло,  оставляя
на  земле  несмываемую  подпись,  были
дети  его  детей,  –  они  снова  командовали  прилётами
ангелов,  –  и  долгое  угасание  мамы,  и  дух  её,
поднимавшийся  по  склону,
и  тяжёлый  неблагодарный  труд
в  старости,  и  память,  которая  умножает  все  контуры,
и  возвращение  давних  привычек,  по-стариковски  упрямое  и
жизнерадостное,  к  примеру,  рыбная  ловля  до  поздней  ночи,
когда  солнечный  диск  всё  ниже,  и  тень  отца,
дремлющая  над  удочкой,  доходит  до  самых  наших
стоп,  не  позволяя
ни  уснуть,  ни  сосредоточиться,
и  была  потом
внезапная  вспышка,  когда  отец  включал  освещение  в  спальне,
под  утро  придя  оттуда,  из  своего  места  над  водами,
улыбающийся,  с  ведром,
почти  полностью  пустым.

(Перевёл  с  украинского  Станислав  Бельский)

----------------------------------------------------------

БАТЬКО

І  та  дивна  іграшка,  його
подарунок:  дерев’яний  
меч,  по  якому
ще  довго  стікала  живиця,  –  
ти  пам’ятаєш?
Яка  туга́  голова  в  смерті,  що
вона  пропустила  цей  жарт!  

А  східці,  видовбані  в  пологому  схилі  
для  матері,  яка  
вже  й  не  вставала  з  ліжка?  
Чому  хвороба
лишилась  глухою  до  цієї
невинної  магії,  якою  обернулася
вічна  його  непрактичність?

Ось  ми  в  хмарі  диму  і  гуркоту  
в’їжджаємо  в  передпокої  лісу,
а  він,  тримаючи  однією  рукою  кермо,
показує  в  небі  кречета.
Куди  він  зник  того  дня?
Як  ми  з  братом  довго  чекали  його  і  кликали,
чуючи,  як  слідом  за  нами  з  гущавини
кличе  його  хтось  третій.
Чи  ми,  як  і  він,  щось  винесли  з  юності?
Якийсь  знак,  за  яким  знову  зможемо  в  неї  зайти
ненадовго?  А  яка  була  в  нього  перепустка?
Нічні  гасання  без  фар,  дерев’яні  мечі,
плавання  голяка  в  крижаній  ще  воді?
Були
й  важчі  часи,  і  були  хвилини  розради,  були  пробиті
баки,  з  яких  витікали  бензин  і  мастило,  лишаючи
на  землі  свій  незмивний  підпис,  були
діти  його  дітей,  що  знову  командували  прильотами
ангелів,  і  довге  згасання  мами,  і  дух  її,  що
піднімався  схилом,
і  важка  непочесна  робота
на  старість,  і  пам’ять,  яка  всьому  помножує  контури,
і  повернення  давніх  звичок,  по-старечому  вперте  і
життєрадісне,  як-от  рибалка  до  пізньої  ночі,
коли  сонячна  куля  все  нижче,  і  тінь  його,
задрімала  над  вудкою,  доходить  до  самих  наших
стіп,  не  дозволяючи  
ні  заснути,  ні  зосередитись,
і  був  потім  
раптовий  спалах,  коли  батько  вмикав  світло  у  спальні,
під  ранок  прийшовши  звідти,  з-над  вод,  
розсміяний,  із  відром,
майже  цілковито  порожнім.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=573907
Рубрика: Поэтические переводы
дата надходження 12.04.2015
автор: Станислав Бельский