Його не стало.
Я йшов по вулиці, а по мені ішли грубі ноги заклопотаних перехожих. Сотні необережних ніг у грубих скрипучих черевиках. По мені йшов увесь світ.
Світ. Увесь. Я йшов, згинаючись під його вагою, нікчемний шматок понівеченої синцями плоті. Я йшов, мов та ходяча есенція страждань, але не синці мені боліли.
Його не стало.
Байдуже мені до тих клятих синців. До того трупу світу – віднині і навіки трупу – що чимдуж чавив мене під собою. Байжуде.
Я йшов, а навколо бігали, метушилися люди. Мені хотілося спинитися, впасти навколішки і, схопивши першого ліпшого перехожого за край одежі, тримати його, тримати міцно, доки не зведе м'язи, і благати постояти, постояти хоча б мить, спинитися. Його не стало.
Мені хотілося аби весь світ спинився. Аби обійняв мне своїми дужими руками, пригорнув до себе. Аби я відчув себе таким маленьким-маленьким, прихованим від усіх, і щасливим. Я хотів, аби хтось покликав мене, збудив, і обійняв. Ніби то був лише якийсь неспокійний сон. Мені хотілося, аби світ обійняв мене. Але він був трупом.
Його не стало. І світу не стало разом із ним.
Я хотів спинитися, але я йшов і йшов, продираючись крізь шум і метушню, кріз темряву. Я йшов на світло.
Мені хотілося, аби світ зітхнув. Тим страшним зітханням, сповненим болю – повні груди болю. Світ мовчав.
Його не стало. Ніхто не спинився. Ніхто не заплакав. Бездушні автомобілі і далі смиренно слідували своїми маршрутами, і так само смиренно слідували своїми маршрутами такі ж то бездушні люди.
Сонце світило. Я не бачив його, але я знаю, що воно не згасло ні на мить. Я знаю, воно світило тим бездушним людям, вигріваючи їхні порожні черева, але я його не бачив. Навколо мене була темрява.
Його не стало. Я знав. Я знав! Але частина мене не розуміла, не вірила, не могла повірити. Якась частина мене противилась і виверталась врізнобіч, кидалася зрозмаху у стінки моєї свідомості, спричиняючи внутрішні кровотечі. Ця частина мене вела мене, тягла мене за собою вишукуючи, винухуючи його сліди, мов той вірний пес.
Він не лишив слідів. Він не пішов по дорозі, а звернув десь на півшляху на на зоряне небо, пірнувши у темряву. Його сліди розчинилися у густих хвилях небесного океану. І я втратив його. Він знав, що я піду за ним. Я знав, що він не пустить мене, не візьме з собою, переріже канати, спалить мости. Я знав, але продовжував шукати.
Його не стало. Я став нічим. Якась невідома сила несла мої ноги, і вони вже ніби й не торкалися землі, а волочились якось у повітрі, ніби якийсь непотріб. Непотріб то був я. Нікому не потрібний. Порожнеча нанизана на безглузду надію, якась неспокійна тінь мене. І куди я йшов? Мої очі згасли і запали всередину, закотилися на саме дно. Мої очі дивилися, оглядалися навколо, лежачи на дні – розглядали мене зсередини. І я вжахався. Я плакав, поки сльози до краю наповнювали мене і виливалися назовні, мов те блювотиння. А людям байдуже.
У мене паморочилося в голові. Слова якісь лізли в голову, пульсували у мозку, розривали мої судини. Не слова навіть, а букви якісь. Не букви, а звуки.
Мені хотілося, аби хтось вдарив мене. Вдарив так, аби я впав на землю і вціпившись у землю руками, впившись у неї губами, злився із нею і вмер. Щасливий у своїй нікчемності. Але мене ніхто не помічав. Мене вже ніби і не було. Але я ще був тут.
Я не вмер.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572999
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2015
автор: KovalevskaЯ