5.
Шаман
Чотири дні тому
- Шаман, сказати що ти ох**в, значить не сказати нічого – сказав Максим Вікторович. – ти знаєш, про що ти просиш?
- Що я пропустив? – В пентхаус на кінець то потрапив Пророк.
- Він пропонує злити частину інформації про падіння ангела – той кивнув в мою сторону.
- П’яний? – перепитав Пророк.
- Ви хочете знайти розробників наркотику чи ні? – я почав втрачати терпіння. – чи може ви думаєте, що про нашу маленьку кампанію ще ніхто не знає?
Вони прислухались. Переглянулись. Тоді знову на мене.
- Продовжуй! – промовив Вікторович.
- Ми не знаємо скільки, але ми знаємо, що точно щось відомо. – продовжив. – вони заметушились, підчищають кінці. Скільки перевізників вони хлопнули? Бояться.
- Ясно – зметикував Пророк. – ясно чому ти хочеш видати справжню інформацію. На фальшивку вони не поведуться. В команді щур…
- Я перевірив, Ігор. Кожного крім… – Максим Вікторович кивнув в мій бік.
- Значить в команді тріпло – підсумував Пророк.
- В будь-якому випадку – я продовжив – вони кинуться на інформацію, як трупо-їди.
- Думаю він правий. – Вікторович підтримав мене.
- Все одно, це ризиковано. – не здавався Пророк.
Я фиркнув:
- Типу, колись було інакше…
***
Зараз
- Шаман! Як чуєш? – в навушнику пронісся голос пілота.
- Прекрасно, Дрізд! – повідомив я. – довго ще?
- Дві хвилини до висадки.
Я про всяк випадок ще раз похлопав себе по кишенях. Все взяв. Закинув автомат на плече. В руки снайперську гвинтівку. Старий добрий СВД(м). На НПК засвітилась карта нетрів. Просто перевіряв. «Заспокойся, Шаман. Ти робив це десятки разів…» спробував заспокоїти себе. Виходило з перемінним успіхом. Я знав, це не минеться.
Від страху не позбавитись. Той хто не боїться, той не живе. Можна дати йому взяти гору і загинути. Підвести всю групу. А можна використати його як зброю, перетворити на ту силу, потрібну в такі хвилини. Силу, яка змусить тебе піднятись і продовжувати, як би страшно та важко тобі не було.
Я закрив очі і помолився. Не знаю коли я почав це робити. Просто, якось помітив, що просто молюсь і все. З’являлось відчуття, що я не один. Що зі мною є хтось або щось, що не дасть упасти. Не дасть підвести своїх друзів. Після тих депресивних думок в номері, я став боятись. Ні, не своєї смерті. Її не уникнеш. А того, що я почну свідомо її шукати. А це було недопустимо.
Над дверми гелікоптера загорілась червона лампочка. Одягнув стару маску і вистрибнув на дах будинку. Він злегка затріщав, але бляха все ж витримала мою вагу. Я вже розказував про нетрі, так? Вони виглядали наче «китайський мурашник». Це Фестиваль колись видав, глянувши на карту. Багато різного народу, будинків, халуп, і все піднімається вверх, або спускається вниз, як з якого боку дивитись. Внизу живуть бідняки. Вверху різний непотріб типу Крокодила. Але я був ще вище. Лежав зайнявши вигідну позицію для стрільби. Приціл мав можливість показати температуру, нічне бачення і електроніку.
- Я на позиції – доповів.
- Чудово! – відповів Пророк.
Такий штурм, це його ідея. Він зараз командує в meeting room, бачить нас через зображення кількох безпілотників.
«Я ваш єдиний доказ того, що ви не злочинці і дієте, відносно, законно. Так що вам прийдеться слухатись і виконувати накази. Більше ніхто не доведе, що ви не терористи». – сказав він колись. Мені це не подобалось, але мати на хвості кілька десятків агентів не хотілось зовсім. Тому ми не могли зробити так, як хотілось. Може воно і на краще. Я уявив, як би ми зарвались в той бордель і моя команда почала би палити у все підряд. Пророк теж це розумів.
- Я на позиції! – повідомив Фестиваль.
- Буду через кілька хвилин повідомив Хімік.
Далі в навушнику почувся шум. Потім тиша.
- Все! – Повідомив Хімік. – Я на місці!
- Що це, в біса, було?! – перепитав у нього.
- Вже нічого.
- Готовий! – голос Танка.
- На місці! – повідомив Колос.
Вони були вже в самому борделі. Планували витягнути Крокодила без жертв. А ми мали прикривати. Під час тренування ми відпрацьовували тисячі таких ситуацій. Може від жорстокості та інтенсивності таких тренувань ми і озвіріли…
Я глянув в оптичний приціл. Кілька охоронців.
- Помічаю цілі! – повідомив я.
- Стріляємо на три! – сказав Хімік.
- Після цього в Колоса і Танка буде кілька хвилин, щоб вивести ціль.
- Ясно! – відгукнулись близнюки.
- Раз…
***
За день до
Пророк ходив перед нами в кімнаті були тільки він та моя команда. Але нічого не починалось. Він на когось чекав.
Нарешті двері відчинились і в кімнату зайшли кілька людей в формі. Один жирний, надутий наче павлін. Другий худий, довгий, ледь старше за мене. Я ніколи не бачив їх до цього.
- Це сержант Сергій Марков. Та лейтенант Леонід Білейчук – представив їх Пророк. – Вони допоможуть нам в затримці Крокодила.
- А нам вона потрібна? – мені вони не сподобались і я не зміг не запитати.
Вони покосились на мене.
- Ви дозволяєте своїм людям всілякі фривольності? – невдоволено запитав Лейтенант.
- Я дозволяю їм питати те, що для них важливо – примирливо сказав Пророк.
- Вам видніше, Ігор Анатолійович, вам видніше…
- Так як ви нам допоможете? – перебив Хімік.
- Поліція Мегаполісу зацікавлена в захоплені злочинця відомого, як Крокодил – втрутився сержант. Тоді кинув нам на стіл папку – тут вся зібрана інформація.
- Тобто ми ризикуємо, ловимо наркоторгівця і віддаємо його вам. – втрутився Танк. – І не факт, що ви його посадите…
- Все правильно – брат підтримав його – ми працюємо не для них.
- Нам потрібна ця папка, Ігор Анатолійович? – спитав Фестиваль.
- Лишньою не буде – відповів той – наші товариші пропонують нам чисте поле для операції. Ніхто не буде заважати. А ми просто візьмемо Крокодила живцем.
- Але… - я спробував втрутитись
- Все вже вирішено – голос Пророка задзвенів наче сталь.
Ми замовчали. З Пророком не поспориш. Як він сказав, так і буде. Але який зміст віддавати їм того, хто нам потрібний…
- Наше керівництво не схвалює втручання «Привидів» - заговорив Білейчук. – але, з іншого боку, поліцейські загони туди не підуть. Ми не готові для такого. Затримання одного може призвести до повноцінних воєнних дій. Крім того, у нас сім’ї…
- Ясно – буркнув я. – Буде вам Крокодил.
- З ним у вас проблем не буде…
***
Зараз
Крокодил дивовижно швидко біг по дахах. На щастя моє тіло було вдосконалено і я не відставав. Ми перескакували з даху на дах. Стелі тряслись і вібрували від кожного нашого кроку. На щастя ми піднімались до верхівок «мурашника» Це сповільнювало його рух.
Якийсь невідомий я всередині мене крив матом все підряд. Казали мені що людська тупість меж не має, але…
Як можна було про***ти? У крокодила імплантатів, як у комп’ютера мікросхем. Невже не можна було поцікавитись?!
Як і звідки там взявся той мечник? Його зображення є у всіх базах даних і ні один супутник його не засік?! Колос і Танк ледь вибрались звідти. Правда поклали багато народу. А потім вони зчепились. Чувак з мечем був профі. Чомусь ті думки викликали в мені непокоєння. А дійсно? Хто краще? Певно той, в кого вже не малий досвід, а це точно не я. Незважаючи на все, що я пройшов, мені не вистачало досвіду проти нього…
Це з’їдало мене з середини. Сумнів у власних силах це вже програш…
Ще один будинок. Стрибок і я там Тоді стрибок вниз на вулиці. Приземлився, перекотився, побіг далі по вузьких вуличках. Крокодил був прямо наді мною. Але він мене не бачив. Я побіг швидше. Знайшов низький будинок. Ноги вибігли по стіні, руки знайшли опору. Піднявся. Тепер я зовсім близько.
Перед нами була височенна стіна. Крокодил щось прокричав. Амортизатори на механічних ногах почали шуміти. Він пригнувся, а тоді розпрямився і стрибнув. Стрибок вийшов високим. Він зачепився руками за дах. Але на щастя той не витримав і Крокодил полетів униз. Я був зовсім поряд. Дерев’яний дах не витримав. Я не встиг відскочити і ми обоє провалились…
***
- Вставай! Шаман! Вставай! – В голові лунав знайомий голос.
- Рижий ти? – подумав я.
- Я! Піднімайся!
- Ти ж помер – спохватився. – я ж бачив, як ти помирав.
- Мене вже не має – сумно сказав той. – Ти так і не прийшов…
Мене охопив сором. Я кинув одного з своїх. Я не про Привидів. Він був моїм другом. В голові пролетіла та картина. Останні слова:
- Тільки ви по швидше, Окей? Я не хочу помирати! – Я відчув, як Рижий з надією дивився на мене.
- Ти тільки тримайся! – я не повертався до нього. В мене на очах виступили сльози.
В голові пронеслось «п’ятий».
- Я не зміг би нічого…
- Та знаю. – відповів той. – Ти піднімайся, давай! Тобі ще багато чого треба зробити.
- Зараз-зараз! – промовив, але нічого не зробив.
- Ми всі з тобою – підбадьорював мене Рижий. – Пацани тобі привіт шлють…
- Може скоро побачимось – я не стримався.
- Залежить від тебе. Якщо зараз не змусиш себе піднятись, то згориш. Тоді точно побачимось…
- Ти б мене підняв – простогнав я.
- Як хочеш – це вже був голос Крокодила.
***
Я прийшов до тями. Світ повільно обростав кольорами та звуками. Виявляється останні слова я сказав в голос. І от мене за барки тримали механічні руки Крокодила. Мить і моє тіло проломило собою двері. Як виявилось я вилетів з підпільної нарко лабораторії. Ми впали прямо на стіл з перегінними кубами та іншим інвентарем. Там вже щось загорілось. Рижий не брехав про пожежу.
Спина ударилась в двері іншої домівки. Я зсунувся вниз. Люди по-визирали звідусіль, але не встрявали, боячись помсти Крокодила.
До речі про нього…
Він швидко наближався до мене. Я спробував підвестись. Коли я майже піднявся, він ударив ногою мені в груди. Двері позаду не витримали і я ввалився всередину. Перекотився. Перед очима все пливло. Крокодил зайшов всередину. Рефлекси врятували мене від удару лівою. Правий я прийняв рукою. Наче шпалою. Одразу двійка йому в голову. Тоді два хуки по лиці. Нога в колінну чашечку.
Але йому було все одно. Нога ж механічна. Вона так просто не зламається. Він ударив кулаком мене в груди. Я відлетів назад. Знову в стіну. Він побіг на мене. Цей раз я зреагував швидко. Стрибок вбік. Він не розрахував сил і протаранив стіну з фанери та підручних матеріалів, а тоді впав. Я вийшов з будинку. Він повільно піднявся. Розвернувся до мене. Я кинувся йому в ноги.
Схопив, підняв і поніс до найближчої стіни. Він заволав. Значить в мене все виходить. Удар кулаком в корпус. З іншого боку. Тоді знову, справа по печінці. Його нижнє ребро не витримало. Він не одразу це зрозумів. Його механічна рука схопила мене за плече. Я відчув як моє тіло відривається від землі і летить в невідомому напрямі. Його імплантатами можна підняти до кількох тон, що йому моя вага? Я ударився спиною в стіну з шиферу. Відчув тріск. Сподіваюсь це стіна. Він швидко скоротив дистанцію.
- П***а тобі урод! – прогарчав він.
Знову схопив мене за барки. Моє тіло з розгону проломило стіну з шиферу. Дзенькіт в вухах, вертольоти в голові. Все наче уві сні. Люди, які щось кричать. Старі поломані меблі. Кулак летить мені в лице.
Все на що я спромігся, це відхилити корпус назад і уникнути удару. Він ударив ногою збоку. Я розвернувся, виставив руки, але не допомогло. Я полетів в шафу. Щось він зовсім не виглядав, як лох. Ясно чому сектантам приходилось рахуватись з ним.
Спиною проломив дверцята. І з’їхав униз. На мене попадав весь одяг, який там був. Тіло не хотіло підніматись. Він був усе ближче. В один момент я ударив по механічній стопі. Він зашпортався і полетів на мене. Другою ногою я відкинув його подалі. Він розтягнувся на підлозі.
- Здавайся! – задихано крикнув йому.
- В тебе є ще сили говорити? – він спробував піднятись.
- Я тільки розминався. – Я теж поволі почав підніматись.
Голими руками я не виграю. Це ознака тупості. Та й так не факт що й інакше виграю. Запаси адреналіну та тестостерону підходили до кінця. Я вже шкутильгав на одну ногу. Він теж ледве рухався. Поки що. Я схопив стілець і жбурнув у нього. Він не встиг закритись і знову впав на землю. Я був майже над ним.
І тут сталось те, чого я не чекав. В його імплантатах були капсули з стимуляторами. Він прийняв одну з них. Встав наче нічого і не було. Я метнувся до кухонного стола. Схопив пляшку, розбив об голову. Він все ж встояв. Потягнувся рукою далі, схопив чайник з окропом. Пирснув на нього. Він закрився руками. Але кілька капель все ж попало.
Я замахнувся чайником в лице. Влучив. Кілька його зубів попадали на підлогу. З іншого боку... Він перехопив руку. Другою схопив за плече.
- Сюрприз, сука! – він усміхнувся ротом повним його власної крові.
До його рук були підведені електроди. І я дозволив йому зробити замкнене коло. Навіть не знаю скільки вольт пронизало моє тіло. Точно не пам’ятаю, але здається я кричав. Мене смикало і палило. Коли я вже не витримував, усе закінчилось. Аж тоді він відпустив мене. Точніше дозволив мені впасти на коліна. Але не надовго. Знову підняв мене і жбурнув в двері.
Я викотився на вузеньку вуличку з маленькими хатками, які тісно стояли одна біля одної. Сил встати не залишилось. Я поповз до найближчої стіни. Оперся на неї і почав поволі підніматись. «Давай! – підганяв себе – ще трішки! Ти зможеш! Рухайся, лінива скотина! Отак! Вже майже…» Він був зовсім поруч. Улар кулаком по ребрам. І ось я знову на колінах
- Всю батарею на тебе потратив – сказав Крокодил.
Я промовчав.
- Класна штука – він продовжив. – гарно працює. А ти молодець, мусор! Не чекав.
- Я не мусор, сука ти галіма – на ці слова пішла вся ненависть.
- Огризаєшся – зареготав він. – зручно стояти переді мною на колінах?
Я лише плюнув йому під ноги. В нього на лиці з’явились жили.
- Ти помреш швидко – сказав він.
Він замахнувся рукою, але не ударив. Його зап’ясток залізною рукою тримав Фестиваль.
- Ти хто на**р такий?! – заволав Крокодил.
Відповіддю йому став удар в голову. Той відійшов тримаючись за лице.. Фестиваль повернувся до мене.
- Як ти? – підморгнув мені наче нічого не сталось.
- Бувало і краще – Я ліг на землю від безсилля.
- Почекай, зараз допоможу.
- Ага, Я не поспішаю – Очі самі закрились.
По звуках я чув як Фестиваль його гамселить. Удар чогось важкого в стіну. Звук наче від іскри. Скрип металу. Вереск Крокодила. Здається Фестиваль повідривав тому імплантати. Я відчув, як у мене тряслись руки та коліна. Я більше нічого не чув. Навіть не знаю, скільки я лежав в темноті. Згадався жарт Монаха «якщо перед очима потемніє, головне, не йди на світло…».
Хтось підняв мене з обох сторін попід руки. Укол стимулятора в шию. Очі відкрились самі. Мене несли Танк і Колос. В крові, побиті, але в цілому, без серйозних травм. Переді мною Фестиваль тягнув по землі непритомного Крокодила.
- Де Хімік? – слабо простогнав.
- Я позаду, прикриваю – обізвався той.
- А мечник?
- Зник. Не думай про нього.
Я спробував іти сам, але зашпортався і ледь не впав. Мені не дали дістатись до землі. Близнюки міцно тримали мене на своїх плечах. Фестиваль повернув голову до мене і підморгнув:
- Тримайся, брат, ми з тобою!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572997
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.04.2015
автор: Тост