Напевно я таки піду,
Залишивши всі ці простори,
Покинувши ось ту мету,
Заплющу очі від не змоги.
Порину в даль в глибоке небо,
Де зорі лиш блискуча мить,
Ніщо уже мені не треба,
Безжально серце лиш тремтить.
Відчутний пульс і біль жорстокий,
Забита всім так голова,
Прикутий я лижу у ліжку,
Так плаче тишком лиш душа.
Страждає болем неминучим,
В нещасті посилилось зло,
Воно палає досить сильно,
Так знищує все що було.
Та від не змоги біль долає,
Безжально все полишу я,
Покину світ цей що жорстокий,
Й ніхто не скаже що нема.
І не згадає те що було,
Й не буде вдячним за усе,
Усе що було все забули,
Жорстокість серце підло рве.
Життя котре на волосині,
Спіткало серце що тремтить,
Воно бажає на останок,
Поглянуть тих кого любить.
І все що є то лиш надія,
Що гляну жінці з сумом я,
Що попрощаюсь з милим сином,
Бо ж він маленький так зроста.
І ця жорстокість із думками,
Не полишає ні на мить,
Душа лиш бачити бажає,
І час в доволі так терпить.
І сльози гірко затопили,
Вогонь у серці що горить,
Від почуттів полишив попіл,
Страждаючи повільно тлів.
Ковтком повітря досить важко,
Ковтнути щастя хоч ковток,
Та біль нестерпний не полишить,
Він не забуде помилок.
Він все врахує досить швидко,
І в час коли спіткнувся я,
Жорстоким поштовхом у груди,
Мене ударило життя.
І лиш у ліжку так прикутий,
Життя хвилина мовчазна,
Як важко й болячи забути,
Полишу певно я життя.
Полишу те що є нестерпним,
Мене лишило в самоті,
Я не забуду ні хвилини,
Ті миті щастя у житті.
І так жорстока невагомість,
Що повернула до життя,
Мене полишила одного,
До поки так не піду я…
А.А. Отченко
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572750
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.04.2015
автор: Андрій Анатолійович Отченко