Так ТИхо серце плаче,
В страшних конвульсіях б'ючись.
Колись було ще юне і не зряче,
Сльозилось бідне ,сміючись.
Несамовито сіро стало навкруги.
Вже течії несуть у різні боки.
Як розійшлись у Чорнім морі береги,
Так загубили ви себе у мірі років.
Ніжніше квітів були її руки,
Ніжніш ранкового сирого молока.
Не віднайти уже, бо щезли наче звуки.
Але надія твоя ще жива.
Хвилинновперто ТИ утратив своє, рідне.
Тепліше за ранкове молоко.
Не дивно,чому очі твої бліднуть.
ТИ міг ,та не зберіг її тепло!
Яке незгасносильно билося у грудях,
І кінецьсвітньо всіх будило до жадоби.
Медових губ не віднайдеш у інших людях.
Не матимеш ще однієї спроби.
Рожевомлосно її щоки багряніли.
Горіли довго, але надто швидко згасли.
ТИ мусив учинити якесь диво!
Не дати квітам тим зів'янути й упасти.
Якимось методом відкинути тривоги,
Бо життя гарне ,швидкоплинне пророчив.
ТИ змушений поставити на ноги,
Й любити те, що сміло приручив.
Думки ламаєш, чомусь треш свої зап'ястя.
Я не хотіла, щоб забув для чого жив.
Лише скажу : ТИ втратив своє щастя,
Все те, чого любив ,чим дорожив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=572290
Рубрика: Лірика
дата надходження 05.04.2015
автор: Юлія Антоняк