Колись давно в одній забутій Богом і людьми країні жила собі маленька дівчинка. Вона безмежно любила читати, бродити вечірніми вулицями, сміятися. Вона підбирала сміття на узбіччях, оплакувала мертвих котів, час від часу палила цигарки й разів 150 на добу повторювала, що хоче померти. Їй дуже подобалося, коли ці її слова люди сприймали як жарт. Подобалося уявляти, що колись вона сприйматиме життя не як тортури, подобалося думати, що їй ніхто не потрібен, подобалося мріяти, що колись вона таки навчиться грати на музичних інструментах, малювати, вишивати, плести бісером, писати книжки, любити павуків і людей, готувати смачну їжу, танцювати, вдасться побувати в далеких країнах, стрибнути з парашутом, встановити справедливість, врятувати планету або вчинити самогубство.
Одного разу вона раптом прокинулася вранці й подумала, що в неї все добре: вона досягла однієї з небагатьох поставлених цілей, не страждає від нерозділеного кохання, за тривалий час не бачила жодного мертвого кота, а отже, й не плакала за увесь цей час жодного разу. «Невже мені та багато вдалося?» – запитала себе розгублено. «Аж нудно якось від того…»
Не встигла дівчинка про це подумати, як скло її вікна зненацька розлетілося на друзки – і в кімнату почав залазити маленький лепрекон. Вона спочатку навіть не звернула на нього уваги, адже перш за все її цікавило розбите вікно й запахи вина, цигарок, музики, ромашок і сенсу, які повільно почали заповнювати порожнечу.
Тим часом лепрекон все ще самовпевнено намагався проникнути в кімнату. Нарешті помітивши це, дівчинка спочатку не знала, що робити. Сиділа в кутку, закриваючи обличчя руками, й думала, як діяти. Коли страх затьмарив її розум остаточно, вона спробувала позбутися лепрекона. Ігнорувала його існування, потім говорила образливі речі, скидала його вниз, потім чомусь просила вибачення, простягала руку й піднімала назад…
У дівчинки нікого не було, а лепрекон зробив надто багато спроб залізти в кімнату й витягнути її звідти. Одного дня йому це набридло й він вирішив пошукати собі інше вікно. Дівчинка цілодобово сиділа на підвіконні й чекала його повернення. Проте маленька істота не збиралася повторювати свої помилки. Іноді лепрекон повільно проходив повз її будинок, але жодного разу не подивився в бік вікна, яке випадково тоді розбив, підкинувши задля розваги одну зі свої золотих монеток.
Зрозумівши, що більше ніколи не зможе скинути його з підвіконня, дівчинка почала плакати. Вона плакала так довго, що так минуло піввічності і в неї майже не лишилося сліз. «Що ж я робитиму, коли знову побачу мертвого кота? Як я його оплакуватиму?» – подумала вона раптом зі смертельним страхом у очах.
Дівчинка обережно злізла з підвіконня, одяглася в теплі речі, вилізла через розбите вікно й пішла розбивати лепрекону голову.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=571026
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.04.2015
автор: Тінь Сонця