І спала я, і плакала вві сні
під лампами безжалісного слідства,
і прялось на земнім веретені
видіння триєдиного сирітства;
воно було як п’ятниця страсна,
як у війні—неміряність покосу,
гарячий зойк з останнього вікна
в стрибку із вогняного хмарочосу,
як погляд намагнічений у тих,
кому до ночі з голоду померти,
як аутодафе скорботний хід
у ковпаках огидно-гостроверхих.
І знала я, застигши на краю
над прірвою розбурханого сміху,--
епоху цю, заплакану, мою
знов радісно розхитувати лиху.
І в час глухий тернового вінця,
коли душа, здавалося, пропаща,
хотілося волати до Отця:
«За що ти нас лишив напризволяще?»
Вікторія Торон
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570772
Рубрика: Нарис
дата надходження 31.03.2015
автор: Вікторія Т.