Жив пес собі і був шикарний,
Та й славної породи.
Мав він ошийник золотий,
Ще з золота хороми.
І їжі в нього було вдосталь,
Усе, що побажає.
Робив також, що лиш захоче:
Схотів - поспав, схотів - залаяв.
Та все було в цього друзяки,
Багате й безтурботливе життя.
І кожна заздрила йому собака,
Що в нього доля отака!
Так, песик жив собі в достатку,
Та мав одну проблему -
От він бував на волі мало,
І пса тривожила ця тема.
До нього часто забігав
Рудий товариш - пес бродяга,
Завзято все розповідав, які
Дива в житті бувають.
- «Привіт шановний!
Як поживаєш, бачу сумуєш ти,
А за парканом гарно, знаєш?» -
Запитує рудий.
- «Та ось сиджу собі скучаю,
Давно на тебе вже чекаю,
А що на волі, всього не знаю.
Заходь, мені й розповіси...»
В гостях, поласувавши їжі,
Рудий хвостом виляє.
І за проханням господаря
Про дивну волю розповідає.
Охоче пес - господар слухав,
Та сум на очі насував,
Лапою вуха свої чухав
І вити мусила душа.
А пес руденький біля нього
Вильнув хвостом собі й побіг,
Рудий по - своєму жив добре.
Та й жив собі, як тільки міг.
І хоч душа в нього проста,
І не легка собача доля,
Та при усе багатство мав -
Його життя й чудова воля.
... Зпливав так час,
Та йшло життя і пес
Породистий втікає.
Ніяка «клітка золота»
Нікому щастя ще не дала.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=570632
Рубрика: Байка
дата надходження 30.03.2015
автор: Наталія Карнаух