Під теплим сонцем, ранньою весною,
Коли співали пісню солов’ї,
Чотири жінки обмовляли долю,
Такі красиві, світлі, молоді.
І перша з них з сльозою промовляла,
«Його кохаю я понад життя,
Колись, давно, як тільки пострічала,
То зрозуміла, доля він моя.
Так і живемо, тільки от здається,
Що зовсім не кохає він мене,
З цих слів, звичайно, кожен посміється,
Та відчуття мене не обмане.
Став часто на роботі пропадати,
То друзі, то іще якісь «діла»,
Він каже, що його я нервувати,
Догадками своїми почала.
Про нього дбаю, він, не помічає,
І поцілунки стали без тепла,
Уваги він мені не приділяє,
Робота, друзі, всі, тільки не я.
А я так віддано з надією кохаю,
Коханням холод з серця прожену,
Я вірю в це, ось тільки вже не знаю,
Існую я на світі чи живу».
Тут друга з них, тихенько засміялась,
«Життя прекрасне, от наприклад я,
Ніколи в цьому світі не влюблялась,
Хоч з чоловіком довго прожила.
Готовити чи прати? Не для мене,
Тай прасувати також може сам,
Я не хвилююсь, а живу для себе,
І час свій марнувати я не дам.
Мене кохають, що ще більше треба,
Прийшла з роботи, втомлена чи ні,
І обіймуть, і піднесуть до неба,
Вечеря вже готова на столі.
Все, що потрібно, все, що побажаю,
Один дзвінок, і вже проблем нема,
Хвилюються, піклуються, вдягають,
В його житті існую тільки я.
І я це знаю, гріх не скористатись,
У відповідь він хоче теж тепла,
Я не маленька щоб в кохання гратись,
Не покохала, значить не змогла.
Робота, друзі, ось, що є важливим,
А ці дитячі, ніжні, почуття,
Це не для мене, хочу вітром вільним,
Прожити я усе своє життя.
А він як хоче бути біля мене,
Повинен з цим змиритись назавжди,
Життя своє я проживу для себе,
А щось не так, не держу, може йти.
Ось так, дівчата, треба в світі жити,
Такого лиш потрібно нам знайти,
Що зможе наче ангел полюбити,
І не важливо чи полюбиш ти».
Тут третя, тихо, увійшла в розмову,
Розповідаючи вже про своє життя,
«Я віддалася наче книга слову,
Коханню, ось історія моя.
Коли дощі на землю проливались,
І листопад всю землю листям вкрив,
Під парасольками ми в парку пострічались,
Вогонь кохання нас заполонив.
Я покохала, як нікого в світі,
Він покохав, і я відчула це,
Самі прекрасні і чуттєві миті,
Вітер любові по житті несе.
Бувало всяке, інколи сварились,
Лилось терпіння з чаші через край,
О, Боже, як же потім ми мирились,
Серця просили віддано, кохай.
Хоча вже з часом, почуття по трохи,
Згасали, разом все пережили,
Жахи розлуки, відстані, тривоги,
Та вихід ми знаходили завжди.
Тепер я можу з радістю сказати,
Як випадуть незгоди на життя,
Мене він буде пристрасно кохати,
Його, завжди, кохати буду я.
Взаємність, не потрібно більш нічого,
Робота, друзі, все поглине час,
В житті боюся я лише одного,
Щоби кохання вогник не погас».
Четверта вже хотіла промовчати,
Та підібравши правильні слова,
Вона зуміла монолог почати,
Про те, чого в її житті нема.
«Я теж живу вже довго з чоловіком,
І розум чистий, на душі весна,
Та тільки зараз зрозуміла, з віком,
Що не ввійшло кохання у життя.
Мені все рівно де він пропадає,
Йому все рівно в скільки я прийшла,
З роботи він мене не зустрічає,
З байдужістю до нього ставлюсь я.
Так і живемо, що тут ще сказати,
Хоч іноді душа вогнем горить,
Так хочеться безмежно покохати,
Відчути почуттів високих мить».
Там в стороні стояла літня пара,
Почувши цю розмову, підійшли,
І жінка, з висоти років сказала,
«Я хочу словом вам допомогти.
Якщо ви не кохані, чи кохаєте,
І без взаємності, то не марнуйте час,
В житті обов'язково пострічаєте,
І покохаєте, і покохають вас.
Все інше відпустіть, і не страждайте,
Знайдуться сили пережити все,
Ви нерозділене кохання не тримайте,
Тоді і справжнє, може, вас знайде».
Під теплим сонцем, ранньою весною,
Жіночі чулися тихесенькі зітхання,
І вийшли в нас, написані рукою,
Чотири історії кохання.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569743
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.03.2015
автор: Янкевич Віктор