Ішла така
Розлючена… красива…
З дороги збилась у сосновій пущі…
Своїх стежок знайти було – несила…
То й ворожила –
на кавОвій гущі…
І випало –
Іти мені по росах…
Кохатись з Вітром – в синій круговерті…
Для мене Сонце – блискітками в косах!
І Небо… що корабликом –
в конверті…
Вже навіть
Приміряла ордени…
Вмістившись зручно на гілках ялинки…
І раптом хтось – кричить мені згори
-Не смій торкати
чарівні Хмаринки!
А тут іще –
З мишачої нори
-Дам по макітрі, навіть і не пікнеш!…
І вже солідним голосом, згори:
-На Сонце глянеш…
зразу ж і осліпнеш…
Та що це?...
В мене - дозвіл на все є!
Я ж – ворожила! Не пройшло й півроку…
Сказала Кава, що усе – моє!
А Коньячок зітхнув
лише - Нівроку…
Ішла така
Розлючена… красива…
Регочеться травинка з мене – кожна!
Ображено я губки прикусила…
Ну як же так?.. Як – так?!!...
Мені ж – все можна!....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=569156
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.03.2015
автор: гостя