Сторінки одного життя. . Проза Ч. 41.

А  спочатку  все  було  не  так...  
Спочатку  був  вогонь  ,  а  потім  була  вода),  чи  навпаки?  
Спочатку  була  вода,а  потім  вогонь)  
Сонце  припікало  і  топило  сніг...  Одночасно...  

Я  йшла  босоніж,  це  був  сон  у  ві  сні,  нічого  такого.Я  шукала  Ореста.  Спочатку  під  землею,  чому  там?  
А  хто  його  зна,  срібна  нитка  того  клубочку  завела  мене  саме  туди)  то  було  метро.  
Я  частенько  там  буваю,  раніш,  не  могла  звіди  довго  вибратись,  та  одного  разу  в  моїх  
кишенях  було  стільки  грошей,  я  мала  купити  щось)  від  того  бажання  мені  аж  щось  муляло  у  пальці)  
Та,  кожного  разу,  щойно  моє  око  щось  обирало,  з,являлась  жінка  і  просто  нахабно  
гребла  все  до  своїх  рук...  
-Ось  такі  вони  приземлені  ці  закони,  не  засмучуйся  і  не  шукай  серед  їжі  парчі,  
та  й  його  тут  нема.  
-Звідки  ви  знаєте,  що  мені  потрібно?
-Поглянь  на  мою  бороду,  доню,  вона  такого  кольору  як  та  нитка  від  останньої  зими,  йди  прямо,  а  твоє  серце  підкаже  тобі,  та  не  вибирай  смутних  кольорів.  А  он  і  твій  промінчик,  бувай...
Дивний  дивний  чоловічок,  такий  старий,  а  очі  юні.  І  де  той  промінчик?  
Темно  тут,  темно...    

Звідки  взялись  ці  черевички?  
Я  йшла  босоніж,а  тепер..  о,  так  тут  день,  світло.  Світло  та  сумно.  Люди  ходять  примарами,  пахне  димом.  
А  ще  таке  відчуття,  що  ти  чужинець,хочеш  відкрити  рота,  та  щось  запитати,  та  коли  дивишся  у  очі,  розумієш,  що  питати  не  варто.  
Піду  прямо,  може  відчую  той  стукіт  серця..  
Дзвони.Дзвонять  дзвони,  піду  ближче,  може  там  хто  підкаже,  де  та  парча.  Підійшла,  люди  привітніші,  нарешті  посміхнулась,  і  тут.  Тут  жінки  почали  хапати  своїх  чоловіків  за  руки.  
-Що  це  з  вами,  люди  добрі,  кажу,  я  ж  лише  запитати,  чи  не  бачили  ви  тут  мого  Ореста,  і  парчу  я  шукаю,  парчу.  
-На  війні  твій  Орест,іди  геть  і  причеши  своє  волосся,  а  то  зміями  тхне  від  них..  
-Дякую,люба  панянко,та  я  ж  в  хустині,  ось,погляньте,  хочете  подарую?  
Стисла  руку  чоловіка  і  потягла  його.  
-Дивна,  тримай  міцніше,  і  мотузку  купи,  та  приший  до  спідниці,  бо  мої  зміючки,  ой  які  кумедні)))  
Хреститься  хреститься.  Спаси  її  небо!  
Під  вечір  забрела  у  село,  а  там,  там  весною  і  не  пахне,  там  літо...  
Вогонь  палає,  летять  в  небо  зірки,  багаття,  ніч,  тепло..  
У  цих  я  не  встигла  нічого  спитати.  Ці  схопили  самі.  
Стукіт  барабанів  у  голові  і  тупіт  ніг,  як  коні,  дикі  танці.Оце  дискач,  подумалось,  не  встигла  відкрити  рота,  чимось  напоїли  і  завіса  з  туманом  встала  перед  очима.  
-що  це?  що  це?  кричу,  ніхто  не  чує,  лише  тупіт  
-Будеш  мати  будеш  мати  ....  І  так  разів  сто.Закрила  очі,  хочу  повернутись  у  те  метро,  шукаю  старця,  знайшла.А  він  посміхаєтьсяі  каже.  
-Трахті  бідохті  ахті  манахті,  серце...  
Стукає,  я  ще  жива)  і  так  ніби  щось  попустило  завісу,  та..  схопили  і  понесли  крізь  вогонь.  Лежу,  наді  мною  жінка  молиться,  б,є  травами  по  тілу,  у  роті  пахне  ядом,  руки  в  різні  боки,  дихаю..  

Йду  босоніж,  по  воді.  Щаслива,  посміхаюсь  до  хмарок,  хмарки  нікого  не  хапають)  
Сонце  тепле,  тіло  моє  вогняне,  йду  по  воді..  
Дивлюсь  під  ноги,  не  хочу  ані  парчі,  ані  чоловіка..  
Водоспад,  співають  птахи,  пахне  чимось  неймовірно  солодким  з  гірчинкою  мигдалю.  
Присіла,  закрила  очі.Здалося,  ні,  не  здалося.  
Мій  чоловік..  Він  теж  тут.  У  цій  воді.  Ми  обоє,  руки  в  небо.  
Я  і  Він..  І  більше  нікого,  лише  шум  водоспаду  і  очі,  очі  в  очі.  Спокій.  
Та  ненадовго,  вже  скоро  Орест  потяг  мене  до  себе.  Мої  руки  і  ноги  обвили  його  тіло  ліанами,губи  шепотіли  шепотіли.  
-Ти  не  згоріла?  
-Ні,  я  не  змогла.  
-Чому?  
-Я  люблю.  
І  ось  вже  синь  наді  мною,  і  хтось,  дуже  ніжний  і  лагідний  цілує  мої  ноги,  розводячи  їх  у  різні  боки.  
-Що  це?  
-Квіти,  це  квіти.  
-Квіти?  Це  лілії?  
-Так,це  вони,
-Які  вони  гарні  
-Так,  вони  дуже  гарні,  та  моя  найкраща.  .  
-Це  щастя-щастя-оце  чисте  небо,  і  тіло  під  коханою  людиною,  і  квіти,  мов  душа-  у  храмі.  

-Ді,  Ді!  Прокидайся,  досить  спати,  вставай,  ходім  швидше,  я  щось  знайшов.  
-Ну  що  ще,  що  на  цей  раз?  Дай  поспати.  
-Не  дам,  швидше  швидше  це  недалеко,  це  на  балкон.  
-Та  йду,  йду..  .Яка  краса!  Це  крокуси,  фіолетові!  Це  для  мене?  

Дякую,  мій  Боже!  Нарешті  весна!

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568669
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.03.2015
автор: Ольга Ратинська