Моє життя – неходжені дороги.
Вели стежки крізь луки й чагарі,
Були на них і сльози, і тривоги,
і щастя блиск на долі вівтарі.
У світанкові роки чисті зорі
Переді мною падали до ніг.
Були думки і помисли прозорі,
туман зневіри ще не кутав їх.
Стелився шлях у росяні долини,
В квітучу повінь весняних полів.
А згодом, крізь каміння і купини
В тернові зарослі мене завів.
До крові мала душу роздирати:
На гори сходити, спускатися в яри;
Здійматись високо, від щастя помирати
І у розпуці падати згори.
Шлях невторований, незнаний, незбагненний
А чи були ще інші в нім стежки?
Жила – палала, щиро і натхненно,
Без компасу, кидалась навпрошки.
Стежки мої то сонце зігрівало,
То крив їх сніг, то мило їх дощем.
Тим шляхом уже пройдено немало.
Не завжди й легко. Але хочу ще!
Неутолима спрага – просто жити:
Під небом синім чи у світі хмар,
В зимову днину чи у розквіт літа,
Життєвий шлях – безцінний Божий дар.
Я, може, помилялася в дорозі.
Ти, Господи, за це мене прости.
Я йду. Я не спиняюся в знемозі.
Шкода, до небокраю не дійти.
© Ірина Васильківська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=568517
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.03.2015
автор: Ірина Васильківська