Лина Костенко «Берестечко»
Часть 16
ГОЛОВА МОЯ ТЯЖЁЛАЯ
От вина или вины?
Скоро сын мой верно женится,
Не дай Бог такой жены!
В ЛЮБОВНЫХ ЛАСКАХ НЕНАСЫТНАЯ,
Всегда была в любовной ярости!
Любовью так и не пресытилась.
В постели ты не знала жалости.
Уж лучше б знала букву и число,
Как ты познала половое ремесло!
Ты – виновна! Ты одна.
Только в том моя вина,
Только в дом, чтоб отдыхать,
Ты скорей зовешь в кровать!
Завтра битва с ханом, с ляхом,
Я же выжат и затрахан!
Целовал я ногти, глазки.
Как любил я эти сказки!
Так годы шли, не дни и не недели.
Я всё в походах. Всё наедине.
А ты соскучиться ничуть ведь не успела!
И вовсе не печалилась по мне!
Не знаю, зарыдать?.. иль утопиться?
Измена мужняя прощается скорей.
А женщина не может оступиться.
Поскольку это грех для Бога и людей.
А вот – гулящая. И вот уж проститутка,
И вот молва несётся… стыд и срам.
Услышать женщине такое, право, - жутко!
Прости всё Бог! Её судить не нам!
Она не дура. Да, она ж овечка.
И нечего горшки нам разбивать.
А коли прыгнул ты и весь погряз в той самой гречке,
То был бы грек… Такого ж не сыскать.
И как такого бледнолицего скелета
Пускала ты в кровать? Как допускала это?
И это тот слизняк, которым ты страдала?
Тебе его хотелось, коль меня не стало?!
А может, тварь ты ненасытная
Была ты мною так пресыщена?
Ленива. И порочны твои чувства.
И вот полезла в эту ты капусту!
Ты мне противна. Тля, что ест кусты!
Коль внутренность гнилая, то мне мерзка ты!
А КОНЬ ЗЕЛЁНЫЙ УЖЕ ХРИПИТ,
Какими слезами его окропить?
Каким заарканить его арканом?
Ведь он появился на небе нежданно!
Вот «белочка» поймала и меня!
Допился до зелёного коня...
НА УЛИЦЕ ПОТОП И В ТЬМЕ КРОМЕШНОЙ
Пустилась крепость вплавь. Один в один – ковчег.
И тень моя, моё подобие успешно
На мир глядит, табак набить успев.
На потолке дождь начертил кружочек.
Я с одиночеством сдружился. Дурачок.
За дверью, сбитой из обструганных досочек
Смешливый чёртик показал мне язычок!
В глазах плывут луга и огороды,
Гуляет ветер. Море всех сильней.
Сорочка вышитая путь ко мне находит,
Горячим шёлком по судьбе моей.
Чего хотел? Лебёдушек в бурьян…
А получил взамен лишь сон-дурман.
Испей его, ведь чарка при тебе.
Джура играет на бандуре сам себе.
А ветер, разогнавшись, бьёт в окно,
Видать в дождях решил он утопиться,
А я на водке захотел жениться,
И, как утопленнику мне уж всё равно!
Лишь чирк по горлу… И Богдана нет.
И чем ещё держусь за белый свет?
НЕ ПЬЯН Я ВОВСЕ. ЛИШЬ ТОСКА МОРОЧИТ,
И дождь без жалости стекает из полей.
И почему же местность называют Паволочью?
Наверно, что противно стало б мне.
Быть может шёлк, а может паволока?
И, как мудрец нам притчу рассказал.
«О, мой народ», - вещалось у пророка,
«Пшеницу сеял, тернии собрал!»
А люди, люди! Посерел народ наш,
Вы спите в дождь на кулаке, а дни идут.
А я обласканный, а я – любимчик славы,
Курю сегодня самосад, устроив самосуд.
Мои грехи к стене меня прижали.
Уж не защитник я тебе, родной народ.
И мне лишь только чуточку до смертушки осталось…
Я горек, как чеснок, который щиплет рот!
Есть рюмка у меня, есть также кварта.
Я с вами пью, а вы же гдето там.
Пробил мой час поведать людям правду…
Кому поведать? Этим вот крестам?
Кресты, кресты, не смейтесь. Вы же пьяны.
К себе возьмите. Смерти не боюсь.
Как Святослав, что звался Окаянным,
Я в крепости о камень острый бьюсь!
За что же мне такое униженье?
Страдать за подколодную змею.
Привёл страну я к крепости, познал я пораженье,
Покаяться бы… Каюсь, каюсь, пью.
А ПОЧЕМУ В ГЛАЗАХ УЖЕ ДВЕ КРУЖКИ?
Не пить нельзя. Из двух, которая моя?
ЗЕЛЁНЫЙ КОНЬ заржал так многозвучно,
Ударил в пол…и вскачь понёсся конь!
Джура мой спит. Не вижу ведьмы с нами.
А конь помчал. А там и поле, лес.
ДЕРЖИ ЕГО! ВЕДЬ ЭТО ОН ПОД НАШИМИ ВРАТАМИ
МОЮ ЖЕНУ ПРИКОНЧИЛ… И ИСЧЕЗ!
*****
Костенко Ліна «Берестечко»
Частина 16
ГОЛОВА МОЯ ЩОСЬ ВАЖЕННА.
Од провини чи од вина
Це ж і син мій колись ожениться.
Не дай, Боже, така жона
ЛАСУХО МОЯ ДО ЛЮБОВНОЇ ЯРОСТИ!
Ніяк не забуду очей твоїх карсти.
Твоїх колінець, твойого лона,
Згадаю — досі душа холоне.
Щоб ти так знала букву й число,
як знала жіноцьке своє ремесло!
То що ж ти винна, що не льодина?
Я ж сам розбештав тебе, єдина
Було, заскочу до свої хати,
щоб до півночі тебе кохати.
Та й знов на ляха або на хана.
Це я винуватий, це я, кохана!
Бо що ж півночі, що ж ті півночі
тобі, розкішній, до ласк охочій?
Недоголублю,
лиш кров тобі збурю.
Прийду до жінки — залишу бурю.
І це ж роками, не день, не тиждень,
я все в поході, все наодлуці.
А ти ж би змерзла була. А ти ж би
рознемоглася в такій розлуці.
То що ж, ридати мені, топитись?
Он чоловіки, так ті — в бурдей.
А жінці варто лиш оступитись,
то гріх від Бога і від людей.
Уже й гуляща, уже й повія,
і поговір на неї, і сором.
А жінка ж так — не живе, говіє.
Прости їй, Боже, невільний скором!
Вона ж дурепа, вона ж овечка.
Нема чого й розбивати глек.
Але якщо вже стрибати в гречку,
то хай би в гречці хоч добрий грек!
І як же ту блідороту неміч
ти брала собі, рознещасна, на ніч?
Отой слимак, те нікчемне м'яло! —
його хватило, а мене мало?!
А може, матері твоїй осичина,
була ти мною вже пересичена?
Та з доброго харчу, ледачу й тлусту,
тебе потягло на таку капусту?!
Бриджусь тобою, тля лопушана!
Яка єси — така тобі й шана.
А КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ УЖЕ ХРИПИТЬ
Якими сльозами його окропить
Яким заарканить його арканом
Яким зупинити його барканом
Така мені лучилася бредня —
допився до зеленого коня.
А НА ПОДВІР'Ї ПРОЛИВЕНЬ, ПОТОПА.
Пливе фортеця, як старий ковчег.
І дивна тінь, чудна моя подоба,
гіркий тютюн у люльці притовче.
На стелі дощ наплямкує вже плямку.
І самота в мигтінні свічечок
В дубові двері показала клямку —
як ж чортеня глузливий язичок.
В очах пливуть якісь павині очка.
Шугає вітер. Льонна і лукава,
до мене з пітьми простягла сорочка
гарячим шовком вишиті рукава.
Чого схотів! — лебідоньки в бур'ян.
Вернисонця у дурноп'ян.
Ти пий. І чарка серебренька є.
І десь там джура на бандурі бренькає.
І вітер фалю у віконце — плюсь!
Втопити хоче у дощах, пекельник.
Я — горілчаний потопельник.
Я сам в собі зсередини втоплюсь.
А що мене на світі ще трима?
Чабульк — і чарочки нема.
І НЕ СП'ЯНІВ, ЛИШ ГОЛОВУ ЗАПАМОРОЧИВ.
Хлюпоче дощ з неораних полів.
Чогось містечко називають Паволоч —
волока, зав'язка від постолів.
А може — шовк. А може — поволока.
Волічка днів у шатах давнини.
"Це мій народ!" — як сказано в пророка.-
"Пшеницю сіяв, а пожав терни".
Гей, люди, люди, сірі пострішане!
Вам спиться в дощ на кулаці досад.
Я, гетьман ваш, я, звиклий до пошани,
оце мій самосуд під самосад.
Мої гріхи вже до стіни приперті.
Я вже ослаб, я вам не захисник.
Мені уже три чисниці до смерті.
Я вже гіркий і чесний як часник.
Є в мене тут і келишок, і кварта.
Я п'ю до вас! А ви десь там, десь там —
Настав мій час сказати свою правду.
Кому скажу? Оцим старим хрестам?
Хрести, хрести! Послухайте, я п'яний.
Візьміть мене, я смерті не боюсь.
Як Святополк, що звався Окаянний,
я в цій фортеці об каміння б'юсь!
Та я ж не вартий мідної пиняжки.
Щоб так страждати через ту змію!
Призвів людей до прірви, до поразки,
то хоч покайся!.. Каюся і п'ю.
ЧОГОСЬ В ОЧАХ МЕНІ УЖЕ ДВА КУХЛІ.
То як же пити, із котрого з них?
Зелений кінь з надтріснутої кахлі
копитом вдарив, заіржав і зник.
Мій джура спить, і десь немає відьми.
А кінь помчав. А там же поле й ліс.
ДЕРЖИ, ЦЕ ВІН! ЦЕ ТОЙ, ЩО ПІД ВОРІТЬМИ
МОЮ ЖОНУ ПІД ЗАШМОРГОМ ПРОНІС!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=565500
Рубрика: Гражданская лирика
дата надходження 09.03.2015
автор: Володимир Туленко