Хтось інеєм закрив високе небо
і ніч наслав – холодну і пусту...
Я серце заховав туди, де треба.
І я це місце снігом замету.
Зима поглине райдужні світанки,
в самотню душу сумнів заповзе.
Так хочу сонця, хочу світла зранку!...
Але темрява знов мене гризе.
Не знаю, що здобув, а що вже втратив.
Не бачу, як вперед, а де - назад.
Вгорі - неначе небо через грати,
але моїх начеб не видно грат!
Я – мов самотнє напнуте вітрило
в безумстві хвиль розбурханих морів.
Де та спокійна бухта, щоб зігріла,
де мій надійний захист від вітрів?
Я мрію віднайти свою Основу,
хочу творить картини і пісні,
а дітям сина - тихі колискові,
щоб рідно усміхались уві сні...
Розсипаний пісок вже не зібрати.
Роки пливуть і не жаліють нас!
І знову, перепилюючи грати,
торкнутись неба хочу повсякчас...
2010
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=564637
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 06.03.2015
автор: She said: gray...