Самсон поспішав, рясний піт застеляв йому обличчя, змокріла лляна сорочка прилипла до дужої спини та він на це не зважав. Кремезний чолов’яга, він на всю ширину свого двометрового зросту, розмашисто косив і косив, і стиглі житні стебла, з налитими золотом колосочками, рівними покосами лягали на розніжену сонячним промінням землю.
А збоку нього, напуваючи собою прибережні розложисті верби, бігла у далину, аж, ген, за синій обрій, річка Ірклій. Стиха шумів очерет, прислухаючись до плюскоту риби, а тої у річці водилося багацько.
- Годувальниця ти наша, - шанобливо називали її миряни, бо в недалекому 1933 році не одну сім’ю врятувала від голодної смерті і Самсонових трьох дівчат, з роду Вирвикишки, не полишила напризволяще і от середульша, Марина, уже й заміжня. Правда, не встиг Господь дати їм діток, не встигли молоді натішитись любощами, як нове випробування випало їм на долю, пішов її Микола на війну.
До слуху Самсона донісся далекий, іще ледь чутний гул, котрий з кожною хвилиною ставав усе ближчим, заповзав у душу, сповнював її гнівом і вже у скорому часі, брязкаючи гусеницями та обдаючи його кіптявою повз нього проповзли танки з чорними хрестами на броні, де сиділи, з самовпевненою пихою на обличчі, ворожі солдати.
І знову над селищем, над людьми на два довгих роки смертельним, невидимим куполом зависнув страх, біль і горе та вони не в силі були збороти духу волі, зламати та підкорити народ, який завжди прагнув самостійності і приниження, свавілля зайд не розтоптали їх гідності.
І Марина, схоронивши глибоко в собі відразу до чужинця, який з автоматом, направленим на неї, підстеріг її вечором біля колодязя і як не відбивалась від того, силоміць заволодів нею, прислухалась, як, там, всередині неї, зароджувалось нове життя і вона вже знала, що буде любити цю дитину на зло, наперекір долі.
І коли повітря потрясала канонада наступу радянських військ, у окопі, виритому німецькими солдатами, вона народила дівчинку.
Настуня зростала жвавою, розумною дитиною, від залицяльників не було відбою, а вона вибрала тихого, спокійного хлопця Романа, що тільки здалеку ласкав її теплим поглядом великих, карих очей.
Молодята жили дружно, в злагоді і любові, ростили двох синів та чорнобильська катастрофа змінила все, розділивши світ відтінків навпіл. Їй, Насті, виповнилось лиш 42 роки, як темний світ потойбіччя забрав її у вічність.
Михайло розміреною ходою ступав між могилами. Ось і його рідні, усі вже тут: дід, баба, тато, мама, молодший брат, якого забрали лихі дев’яності.
- Недогледів, - скрушно хитнув головою Михайло і по щоці скотилась скупа чоловіча сльоза, - недогледів та вони, ті, хто наживу збагачення, поставили для себе вище всіх людських цінностей мусять за все заплатити, за все і він не буде стояти осторонь, а зі зброєю в руках піде боронити свою землю від новітніх зазіхачів на чуже і його девізом від нині стануть слова:
- Як не я, як не ми - тоді хто? Хто буде боронити нашу землю, як не ми самі, кожен окремо взятий та всі разом.
03.03.15
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563968
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 03.03.2015
автор: Валентина Ланевич