Допоможи мені дожити до весни,
Моєї двадцять п’ятої, останньої,
І знай, що не знайдеш ти тут вини,
Бо рішення мої як я, неправильні.
Багато ти писала мені і говорила,
Але як не крути, я крихкий і беззахисний,
Так незвично стікає життя з мого тіла,
Так й словесно стікаю і я у небесний злив.
Я сьогодні в чергове кидав палити,
Але ранок задався на диво важким,
Ось би сплигнути вниз головою з обриву,
І ніхто не тримав щоб, ніхто не ловив.
Ми зустрінемо старість мою по різному,
В різних закутках світу і всесвіту,
Я окутавшись в плащ у своїй домовині,
Ти у кріслі качалці ведучи бесіду.
Ми не будемо святкувати річницю,
Ту, двадцять п’яту, двадцять п’ятого,
І як я закінчу немає різниці,
І чи вірити буду в Ісуса розп’ятого.
Дай же сили тобі все пройти і забути,
Повернутися до безтурботного стану,
Я більше за все хотів би почути,
Що щасливо жила і туманом розтанути.
Кожен сумує за нами по різному,
Хтось в обіймах чужих безкінечно,
Тільки наша наповнена чаша тріснула,
Тільки потяг мій їде у шлях безкінечний …
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=563887
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.03.2015
автор: Віктор Непомнящий