Сповідь солдата
Одного разу я їхав до Херсону. Зайшовши в автобус, сів біля хлопця в камуфляжі. Ми познайомились, і він розповів мені свою історію.
Мені 19 років, жив з батьками у власному будинку, вчився в університеті, у мене була кохана дівчина, не цікавився політикою. Я жив «мовчки», щоб не виділятися з натовпу, аби мене не зустрів людський осуд.
Згадую той вечір, коли вирішив все змінити. Я сидів у затишній теплій кімнаті і дивився новини. Який раз уже чув від стоячого на білому фоні чоловіка в камуфляжі: «На сьогоднішній день в зоні АТО нараховано ще декілька жертв. Двоє людей загинуло, ще троє отримали тяжкі поранення».
Не знаю, що тоді сталося, але я не зміг більше терпіти. Я зрозумів, що хочу допомогти тим хлопцям, які зараз захищають мою Батьківщину, наблизити країну до перемоги, хочу стати одним з них. Бо крім нас самих нам ніхто не допоможе.
Наступного ранку замість університету пішов до військкомату. Не сказав батькам, бо знав, що мати не дозволить. Документи прийняли швидко, хоч людей було не мало, і я з упевненістю поставив підпис під надписом «доброволець». Як же гарно було почувати себе потрібним комусь.
Прийшов додому раніше, ніж звичайно. Батьків ще не було, тому в мене був час подумати, як їх заспокоїти. Як потім зрозумів – особливого сценарію вигадувати не потрібно було: мати розплакалася та обійняла мене, а батько посміхнувся і міцно стиснув мою руку. Вони зрозуміли мене і навіть не намагалися відговорити. В їхніх очах я побачив гордість і відчув себе справжнім чоловіком.
Через три дні мене знову викликали до військкомату. «Завтра від’їжджаємо на військове навчання. Будь готовий!» - сказав військовий комісар.
Прийшовши додому, почав збирати речі. У кімнату зайшла мама і тремтячими руками подала мені коробку. «Це від нас з татом. Ми пишаємося тобою, синку,» - сказала вона, швидко втираючи сльозу. Я відкрив і побачив новий камуфляж.
Наступним ранком батьки повезли мене на місце відправлення нашого автобусу. Уявіть мою здивованість, коли серед натовпу незнайомих людей я побачив свого однокласника, друга дитинства Ігоря. В цей момент я зрозумів, що я не один, зі мною поруч весь цей час буде близька людина.
Прийшов час їхати. Батько потиснув мою руку, а мати міцно обійняла і прошепотіла: «Повертайся живим». Тихо, але впевнено відповів: «Обіцяю».
Вони ще довго дивилися мені в слід, а я усміхався, розуміючи, що починаю нове життя.
Місяць навчань промайнув швидко. З товаришами дуже зблизилися, адже дружба необхідна в бою. Всі розуміли, що ось-ось, зовсім скоро ми станемо не просто навченими солдатами, а учасниками АТО. Ми захищатимемо рідну землю, стоятимемо за Батьківщину. І ми не будемо нічого обіцяти, ми будемо виконувати!
Не знаю, як так сталося, але ми з Ігорем опинилися в одній бригаді. Братське плече надавало мені впевненості. Пам’ятаю кожен день, проведений під кулями, свистом мін, в окопах. Кожного дня я втрачав товаришів. Вони помирали на моїх руках, а в очах кожного я читав: «Не жалкую. Знаю, що не марно». Тепер і я можу сказати, що звідти повертаються іншими. Уяви собі відчуття, коли ти опиняєшся в самому центрі боротьби. Коли ти не знаєш, де розірветься міна і де тобі ховатись. Коли ти вже не боїшся за своє життя, а думаєш лише про товаришів. Хто наступний? Як же це страшно…
Того ранку я прокинувся з дивним відчуттям. На серці було дуже легко, мене переповнювала енергія. Черговий доповів, що нас з Ігорем викликає командир. «Ви двоє - сьогодні у розвідку. Діяти суворо по моїм наказам». «Слухаюсь» - відповіли хором.
Ми виконували наказ командира — дізнатися про місце розташування військ противника та зібрати якомога більше інформації.
Навіть не думали про те, наскільки це небезпечно. Обережно пересувався по полю, Ігор був за декілька метрів від мене. Раптом моє серце забилося частіше, я не встиг нічого зрозуміти, тільки почув крик товариша: «Стій! Не лізь! Міна!». І тиша. Чомусь бачу маму. Вона дивиться на мене лагідно і усміхається: «Повертайся, синку, не треба йти, ще рано. Ти ж обіцяв». Потім бачу обличчя Ігоря: «Вставай, друже, не закривай очі, вставай!». І знову тиша. В голові промайнула думка: «А як воно там, на небі? Може скоро побачу товаришів, скажу, що дійсно все це не даремно. Ні! Я обіцяв. Я повернуся. Мене чекають тут. Я ще потрібен своїй Батьківщині та рідним. Я ще повинен донести до людей правду, розказати, як все є насправді. Адже, якщо кожен скаже правду – ця жахлива безглузда війна припиниться!».
Я повернувся, як і обіцяв – живий і здоровий. Рана загоїлася. Лікування було довгим і нелегким, але ж я живий! В лікарні я багато думав і вирішив написати листа для іншої сторони фронту, листа ворогу:
« Пишу цього листа тому, кому не байдуже, що безглуздо помирає маса наших братів та мирних жителів, тому, хто має хоч крапельку людяності, адже ще недавно ми з вами жили в одній єдиній країні, не розмежовували її на частки, не хотіли самостійності. Нас все влаштовувало, і жили ми дружно, але що трапилось, брате?...
Навіщо та війна?
Навіщо кров братів нам проливати?
Навіщо матерям бійців страждати?
Навіщо та війна?
Що хочемо ми з вами довести?
Ми силою міряємось мов діти.
Невже не можна в злагоді та мирі жити?
Що хочемо ми з вами довести?
Війна, безжалісна війна...
Гарматний постріл, кулі, кров,
Вже тисячі в могилу кинула вона.
А ще не все... Бо гинуть хлопці знов і знов.
Пройдуть роки, вестиме мати дівчинку одну,
Через село, яке попало під війну.
І згадуючі кулі свист, залпи гармат і ті руїни.
Мати заплаче й скаже донці:
"Ось тут твій батько і загинув".
Хіба ми прагнемо щоб наші діти,
Дивились зі сльозами на сімейне фото?
Та клали біля памятника квіти,
Згадуючи, шопенівські траурні ноти?
Давай замислимось над цим, мій брате.
Подумайте будь-ласка люди,
Чи варто далі воювати?
Адже життя одне -- і іншого не буде!
Я хочу, щоб всі зрозуміли, що ми – єдиний народ. І якщо ми разом – нас не здолати. Ми повинні жити у вільній державі, яка не залежить не від кого, а є самостійною. І ніхто не повинен посягати на наші землі, бо Україна є суверенною, а народ наш – волелюбним».
Ця зустріч змінила моє відношення до життя. Я ось-ось закінчу гімназію. І якщо раніше я ще вагався, до якого вузу вступати, то зараз сумнівів немає. Я остаточно вирішив: буду військовим.
[b]Ващ Щирий українець (В. М. Сакун)
[b]"One [color="#ff0000"]love[/color] -- [color="#113ef0"]Ukr[/color][color="#f0dd11"]aine[/color]"[/b][/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=562206
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.02.2015
автор: Щирий Українець