Я іду по ножах…
По слизькому холодному вістрі…
Та дарма… бо здається… давно… не сприймаю вже біль…
Ще якісь почуття ти приносив мені у каністрі…
Я гадала… там – цукор…
та інколи – то була сіль…
Я іду по ножах…
Доторкаюся легко… дотично…
Ці химери довкола танцюють мені водевіль…
Але я вже – сльоза!!!... що по лезах стікає оптично…
Я любила твій цукор…
можливо... любитиму й сіль…
Або краще візьму…
І – змішаю усе… що в каністрі…
І пролиюсь на землю сірчаним, із неба, дощем…
Не кажи мені - Про… коли я – балансую на вістрі!…
Не питай мене - Що?...
коли в серці пече такий щем…
Бо ходити по лезах –
Для мене чомусь стало звично…
Знаю… мій корабель не розіб’ється на мілині…
Не дивися – отак… незбагненно… звабливо - готично…
Бо… іду – по ножах…
коли ти… так – смієшся………. мені…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=559248
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.02.2015
автор: гостя