Немає більш тебе,матусю,
А я не вірю,що нема,
Лечу кудись,весь час у русі,
Життя проходить,наче в крузі
І вже кінчається зима.
Її не буде,все минає,
Лиш не минає вічний сум,
Його сніжок не засипає
І вітер злий не забирає,
А лиш приносить сотню дум,
А ті думки такі невтішні,
В них слово є "не повернуть",
Не повернуть святих і грішних,
Всі смертні,всі такі невічні,
Але не тішить тая суть.
Я все не так в житті робила
І прощення мені нема,
Не так жила,не так любила,
Тебе так мало розуміла,
Тому й прийшла оця зима.
Тебе так часто я не чула...
Матусю,ну чому все так?
Чому навіки ти заснула,
Коли найбільш потрібна була
Або дала хоча би знак.
Ти дуже часто говорила,
Що скоро вмреш-не на життя,
А я в це вірить не хотіла,
На жаль,слова ці мали силу
І ти обрала забуття.
Здавалось,ти не можеш вмерти,
Ти завжди будеш,бо ти є,
Була в це віра вічна й тверда.
Чому мовчиш тепер уперто
Й не вернешся в життя моє?
Немає більш тебе,матусю,
Уже півроку,як нема,
А я в це вірити боюся,
Але ще зовсім не сміюся,
А вже кінчається зима...
07,02,2015
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=558037
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.02.2015
автор: Руслана Сапронова