Те, що нам показують і те, що ми бачимо дві великі різниці, як кажуть... А ще є варіант бавитися в те, що я бачу з того, що мені показують. І я зараз не про ігри розуму, а про буквальне сприйняття реальності з варіантом припущень у фантазійності трактування. Найфайніше мені то вдавалось в дитинстві. Я бачила якихось монстрів у складках штор, які від вітру ставали ще й рухливими і мінкими. А всього то були візерунками на тканині. Я дивилася на свій портрет, де мені рочків два і я сиджу на кріселкові з бильцями й тримаю руки на них. На мені білий в"язаний костюмчик і така ж шапочка, схоплена над чолом значком з зображенням зайця з "Ну, постривай". Дивилась на нього, а бачила профіль Баби Яги, де моє обличчя було їй за око, а одна з рук - закуцьорбленим носом. І мені потрібні були зусилля, щоб повернутись до пропонованого реальністю варіанту зображення, бо спати хотілось, а з тою бабою засинати було страшнувато.
Якось в черговому засланні у піонерський табір я побачила, що дехто х дітей - моїх ровесників вже такі старі, що скоро вмиратимуть. Особливо одна дівчинка. Їй було все так "равнобєдрєнно" і спокійно як ніби з виваженністю до власної справи м"ясника. А сама вона була сухенька і маленька, і з якимись ріденькими волосявками над крутим чолом. Мені тоді бачилось, що вона отак байдужо проживе собі, отак байдужо народить багато дітей і байдужо помре від якоїсь з особливо байдужих до людства хворі. Я це побачила так виразно, що навіть розпатякала одній з коліжанок і до мене стали приходити з проханням поворожити. Мене тоді це так ошарашило, що я перестала бавитися в задивлянки в людей.
А от речі - то інша справа. Речі я люблю досі. Але не довго. Поки вони мені не перестають показуватись і компануватись одна до іншої.
Ніколи не набридає й не надокучає бачити природу. Колись бабця брала мене на поле і дозволяла робити, що захочу. А я хотіла влупитись очима в рослини наді мною, бо лежала, закинувши голову і розглядати несусвітні палаци зі сходами, висячими садами, фонтанами, галереями. Бачити, як усі ці конструкції розгойдуються від вітру, не руйнуючись, а просто перегруповуючи свою "архітектуру". Бабці я не допомагала, але і не заваджала.
Я досі бачу природу в усіх можливих і неможливих іпостасях і видивах.
Це єдине, що я щиро хочу бачити.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=557236
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.02.2015
автор: Маріанна Вдовиковська