Лежу горілиць і думаю про Андрія. Не можу заснути. Сьогодні мене виписали з лікарні. Нарешті можна постійно дихати свіжим повітрям, а не тим специфічним запахом, що супроводжує усі державні медичні заклади. Вдома усе по-іншому. На кухні пахне дерунами, які нещодавно приготувала. Але їсти бажання не було. Який день під ряд немає апетиту. Знову апатія і депресія? Можна подумати, я колись виходила із цього стану. Ну от як жити спокійно, коли в твоєму житті постійно якась санта-барбара? Андрій прийде сьогодні, в цьому ні на секунду не сумнівалась. Хотіла би залишитись з ним друзями, але свідома того, що це неможливо. Ну кому потрібна така дружба, пост-стосункова? Думаю, нікому з адекватних. Прийшов день, коли настав-таки час розставляти такі крапки, які більше ніколи не перетворяться на коми.
А, може, досить робити з цього драму? Насправді, якщо б я була на його місці, чи на місці будь-якої іншої людини, яка просто бачить, що хтось потребує термінової медичної допомоги, то вчинила б так само - викликала би швидку чи довезла б в лікарню цю людину сама. Це навіть не якісь релігійні переконання, а суто гуманістичні. Та будь-хто зробив би так. Це, звісно, не має звільняти мене від вдячності до Андрія як до рятівника, але не має робити його об'єктом обожнювання чи поклоніння через вдячність. А тому як будь-яка особа, здатна мислити логічно, якій притаманний здоровий глузд, я вирішила - будь-що, але таки розійтись.
.........................................................................................................
Мабуть, одне з найгіршого – почуватись самотнім серед найрідніших та найближчих тобі людей. Здавалося б, з ними можна почуватись якнайкомфортніше, можна говорити про те, що спадає на думку, можна бути самим собою, без маски, яку одягаєш, вибираючись в ВНЗ, на роботу чи ще кудись. Але ні. Навіть з рідними ти не можеш бути цілком щирим, бо тебе не зрозуміють, не підтримають, а навпаки – загноблять, принизять, висміють і скажуть, що так і було. Сподіваюсь, у вас такого немає, але я з цим стикнулась. Відчуття, наче ти у прозорій клітці, клітці твоєї підсвідомості чи свідомості. І, виходить, ти лицеміриш, коли кажеш, що в тебе все гаразд, а насправді все не так, коли погоджуєшся з чужими роздумами, бо твої надто нереальні для когось, коли йдеш комусь на компроміс, а цього не цінують, коли ти підтримуєш когось словами і діями, але це завжди відбувається односторонньо.. Тут можна наводити ще багато-багато прикладів, але в чому суть? Для чого їх наводити, коли і так нічого не зміниться? А чому не зміниться, запитаєте Ви. Бо життя таке – прозвучить надто банально. Хоч насправді так воно і є. Кожна людина егоїст по-своєму, і залежно від проценту цього егоїзму вона проявляє своє «Я».
А знаєте, як би це смішно не звучало, ми самі губимо себе, свої мрії, переконання і плани у цьому дикому світі, де виживає найсильніший. Нема сенсу скидувати провину на батьківдрузіввикладачівсуспільство, бо ми самі винні. Бо свої переконання і все решта потрібно відстоювати, чого би це не коштувало. Всі оці слова, думаєте, абсолютно несмішні. То чому я так почала цей абзац своїх думок? Все тому, що я здалась. Не відстояла свого в потрібний момент. Не боролась за своє. Дала задній хід. Втекла сама від себе. Здалась тому, що не відчувала, що когось обходить моя думка. Що для когось вона важлива. Тому, що найрідніші висміяли важливі для мене думки,переконання і цінності. Але я нікого не звинувачую, ні. Бо цей світ не пристосований до того, аби покладатись на когось іще. Розраховувати потрібно лише на себе, і байдуже, що говорять інші. Навіть ті, в кому ти ніколи не сумнівався, можуть тебе в останній момент підвести так, що ти будеш щипати себе, думаючи, що такого в реальності бути не може. Тому якщо у вашому житті є ті, кому небайдуже те, що важливе для вас, цінуйте їх і бережіть як зіницю ока. От це і є найрідніша вам людина, а зовсім не та, яка зв’язана з вами родинними стосунками.
………………………………………………………………………………………
Андрій прийшов якраз тоді, коли я сиділа за чашкою гарячого чаю та рукописом молодої авторки. Весь цей рукопис нагадував філософський трактат, своєрідний потік свідомості, який потрібно гарно зліпити докупи, потім розрекламувати і обов’язково видати у яскраво оформленій палітурці. Я відклала книгу і пішла відчиняти двері. Він був одягнений у світлу картату сорочку та темно-сині джинси, в карих очах читалась усмішка, а в руках була упаковка вівсяного печива з шоколадом. Я жестом запросила в квартиру, пішла на кухню і поставила чайник. Обоє мовчали. Обоє не знали, що говорити.
- Як твоє самопочуття? – Андрій порушив мовчанку через кілька хвилин після того, як зайняв своє улюблене місце за кухонним столом.
- Вже краще, дякую. А твої справи як? Тобі каву чи чай?
- Каву, як завжди. Та все добре загалом, влаштувався нарешті на роботу, поки що задоволений. Час від часу виходжу з друзями гуляти, а так… Навіть нема що розказувати.
Мені подобалось, що він не піднімає питання стосунків. Було відчуття спокою і затишку, зникло переживання про те, як воно буде. Все буде так, як має бути. Я не мушу через відчуття вдячності псувати своє життя.
- Знаєш, кілька днів тому я почав зустрічатись з одною дівчиною. Вона добра і розумна, в нас багато спільного… - я вже не чула, що він там розказував про нову дівчину. Було відчуття полегшення.
- Дуже рада за вас, - щиро сказала я. – Ти молодець, сподіваюсь, у вас все буде добре, цінуй і бережи її, чуєш? – я усміхалась і знала, хто-хто, а він – берегтиме. Лиш би та дівчина не була такою, як я.
………………………………………………………………………………………
Дуже важливо вміти дякувати і бути вдячними загалом. Дякувати за те, що, здавалось би, елементарне – що є де жити, що їсти, що є родина та друзі, що маєш можливість вчитись чи працювати, що ти здоровий і все решта. Це така дрібниця, але наскільки важливо, що ти здатен висловити подяку тим, хто зробив щось для тебе. Коли ти вдячний за те, що маєш, ти по-справжньому цінуєш це все. Я вдячна життю за тих людей, які зараз поряд, і яких з різних причин вже нема, за той досвід, що воно дало, за все, що маю, і що мене оточує. І хочу, щоб люди були щасливішими.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=554627
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.01.2015
автор: Оксана Сова