Я змія, що ужалена мудрістю,
і вона, мов отрута, пече.
Я звиваюсь в пустелі, рятуюся
від прозрінь – від самої себе.
Я і Принца трутизною змучила –
він не знав, що у світі людей
теж самотньо. У яблучко влучила!
Він боров ту цикуту, але…
Пам'ятаю суворість і стриманість
тихих кроків, вологість очей
і врочистість… і дивну замріяність
перед шляхом в світання ночей…
І не скрикнув, наповнившись вічністю,
лиш змахнув на прощання крильми
й залишив із дитинною ніжністю
звук сльози, що спіймали вітри… -
Кришталево дзвенить, срібносміхово,
напуваючи серце дощем…
Тоді мудрості тоскно і ніяково
за відвертість, за логіки щем.
І тепер у скорботі міжзоряній
я щоніч набридаю пітьмі:
телеграми пишу астероїдам
із проханням пробачить мені…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547751
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 31.12.2014
автор: ptaha