Колись я була геть маленька, а Всесвіт - безмежно великий,
Світилися крихітні зорі мереживом срібним вгорі.
Довкола сплітались в єдине широкого простору ріки,
Гойдаючи світлу колиску, співав мені Вітер пісні.
Сузір'я молочних туманів, незвідані темні стежини
Вели за собою далеко, крізь товщу прожитих віків.
Тополі при самій дорозі, і рідна старенька хатина
Вливались в живу колискову до цього нечуваних слів.
Мільйони забутих історій лунали й бентежили душу,
Що рвалась до бою за правду крізь довгі тернисті шляхи.
Щоб з прірв, з забуття, з трясовиння людей витягати на сушу,
Щоб мальвами квітла домівка і в небі кружляли птахи.
Займеться багряний світанок, із пилу складеться дорога,
Напну предковічні вітрила, окинувши поглядом даль.
А Вітер ступатиме поряд, бо кожна моя перемога -
Це також його перемога, це наша усмішка й печаль.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547331
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 29.12.2014
автор: Вітрова Доця