Ось кружка. Чай. Усе таке, як вчора.
Ті самі тіні й павуки в кутках.
Ні не такі. А хижі, як потвори.
І ледь себе тримаю я в руках.
Не розумію, як все може жити:
Цвірінькати, літати та цвісти,
Коли тебе нема на цьому світі…
Усе безглуздо, як померла ти..
І я душею вмерла. Наче зомбі
Ходжу, їм їжу, щось собі роблю…
Я піддалась якійсь страшній хворобі:
Без тебе Всесвіт вже не впізнаю.
У дзеркало дивлюсь – не розумію,
Там я? Не я? Зображення чиє?
Чи так втрачають розум і надію,
Коли земля сама з-під ніг іде?
Зима і сніг беруть мене в облогу,
І день новий самотній і страшний,
Іду шукати в Бога допомогу,
А на плечах з гори вантаж важкий.
Іду в людей шукаю порятунку,
Несу тягар, німіє вже плече.
«Іди поплач!» мені хтось каже лунко,
«Молись, молись! Хай біль перепече!
Та що зі мною? Як це подолати?
Лягати, спати й на роботу йти?
Ніхто не скаже, як втрачаєш матір,
Як швидко сам себе пробачиш ти?
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=547256
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 29.12.2014
автор: Людмила Васильєва (Лєгостаєва)