Михайло вийшов на простору веранду. Перед ним простягався широкий луг за яким вдалині виднівся ліс. Був ранній ранок, сонце лише збиралося вставати, було тихо, затишно і прозоро. Вчора закінчилися всі роботи і сьогодні він один. Один на весь місяць зі своїми роздумами, спогадами і мріями. Його романтична душа співала: він все ж втілив в життя одну із найбільш сокровенних своїх мрій. Він уявляв, що там уявляв, він чітко бачив себе прапрадідом, який більше століття назад мав стояти отут і так як він спостерігати той же краєвид, бо за стільки років, буремних років, тут нічого не змінилося. Про це говорила йому ще бабуся, коли він студентом приїздив до неї погостювати. Вона всі вечори, до глибокої ночі все розповідала, розповідала, розповідала, перепитуючи: "Ой, ти вже мабуть спиш, а я все говорю і говорю..." і продовжувала.
Бабуся вже багато років жила в селі сама, бо діти виїхали до міста, а чоловік давно помер. Вона за це на нього була дуже сердита: обоє разом вийшли на пенсію (вона на п'ять років була молодша) і вона мріяла що тепер вони вдвох поживуть для себе, а він взяв і помер. Він цього не мав права робити, не раз казала сердито бабуся. Це в Михасика викликало нерозуміння і навіть посмішку, що так каже бабуся. А зараз він її вже розумів, але то зараз, а тоді він не тільки це не розумів, а й багато іншого про що зараз дуже шкодував, напружуючи свою пам'ять щоб хоча б щось згадати з тих розповідей бабусі. А розказувала вона багато про що: і про своє дитинство, як вони крадькома ходили в панський ліс по гриби і ягоди, як ховалися від лісничого; про свій родовід, про свого батька, його прадіда Іова, який воював в Маньчжурії і привіз звідти скрипку, з якою ніколи не розставався, граючи на весіллях і вечорницях; про війну, як вони втікали від німців, як вона з немовлям ховалася в якійсь клуні і її пронизував холодний вітер, як поверталися назад бо взнали, що вони вже в глибокому тилу у німців; як переховувала пораненого солдата, кормила жидівку з діточками, яка ховалася в лісі "Боже, які вони були немічні, а потім їх хтось видав, ще й пожитки забрав. Щоб йому і його дітям...". Так, маленькі уривки з тої великої цілісної епопеї життя його родини. Але що поробиш, діти егоїсти, вони зайняті сьогоденням і їх мало хвилює минуле, а можливо так має бути. Але найбільше йому відклалися в пам'яті розповіді про його прапрадіда Миколу і не тільки відклалися, а й породили найбільше його бажання і вплинули на все його подальше життя. Якби не ті розповіді чи став би він такою заможною людиною, чи розвинув би у собі цікавість до історії свого народу, хист до поезії і літератури. Мабуть ні. Відклалися, бо це була незвичайна історія людини, людини неординарної, сильної, про яку до цих пір ще пам'ятають в селі. Він був позашлюбним сином місцевого пана, нажаль імені якого Михайло так і не встановив. В архівах були суперечливі дані, а церква з її архівом в війну в селі згоріла. Батько дав йому власне прізвище (його зараз носить Михайло), вивчив, але до панського двору не пускав. Микола виріс в інтернаті всім забезпечений, але не вдома. В день повноліття, батько запросив його в маєток і вручив грамоту на наділ землі - урочище Миколаївське (за його іменем) і гроші щоб там побудувався. Миколі так опротивило життя в інтернаті, що він зненавидів і інтернат і батька, то отриманим дарунком не став користатись, а віддав все сільській громаді, оженився на сільській дівчині і прожив з нею довге насичене життя, займаючись господарством і риболовлею, захищаючи селян в різних управах і судах від свавілля панів і чиновників. Маючи багатьох дітей, він переймався їх добробутом, то вже в глибокій старості мав у селі цілий закуток заселений його заможною родиною. Тільки через 100 років, вже в наш час, закуток почав занепадати і зараз там вже, після смерті бабусі, нікого не лишилося. Тільки з розповідей бабусі залишилася визрівша в голові Михасика мрія побудувати на землі прапрадіда маєток, який він сам в свій час не побудував.
Михайло стояв на веранді вдивляючись у глибоку прозору далечінь. На душі в нього було хороше, він відчував себе людиною, яка зробила в своєму житті щось дуже важливе. Йому вдалося виправити вікову несправедливість та втілити його, Михайла, дитячу мрію: замок (а будівля мала вигляд замку) побудовано, побудовано за чесно зароблені гроші. Нехай цей замок стане відродженням пам'яті його знаменитого предка і зв'язує його нащадків, які на тепер розбрелися світом. Можливо вони колись зберуться тут разом, а зараз він, Михайло, достойний нащадок свого прапрадіда, у Миколиному замку один зі своїми спогадами і мріями.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545652
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.12.2014
автор: Леонід Ісаков