Мені тоді було 21. Як і всі студенти, я намагався зводити кінці з кінцями у навчанні і житті. На той момент я підпрацьовував барменом у другу зміну в привокзальному кафе. Місто, в якому я жив, було невеличке, затишне, домашнє. Всі все про всіх знали, але настільки були заклопотані власними справами, що й часу не мали кудись їхати, когось обговорювати, за кимось слідкувати.
Йшов до кінця третій місяць моєї роботи в кафе. Десь вже у другому місяці я зауважив, що 21 числа раз на місяць у кафе заходила пара поважного віку. Сьогодні на календарі також майоріла дата "21", п'ятниця. Десь близько о 6-й вечора, двері відчинились і у кафе зайшла та ж пара. Я помітив, що вони завжди сідали за один і той самий столик, біля вікна, через два столики від виходу. Він сідав справа, вона - зліва, навпроти. Офіціантка Джейн, за якою був закріплений саме цей столик, вже котрий рік обслуговувала цю пару.
- Доброго вечора, містер і місіс Вільямс. Принести вам те що і завжди, чи зробите нове замовлення? - привітно посміхаючись, запитала Джейн.
- Доброго вечора, Джейн. Ви сьогодні дивовижно приваблива. Ми замовимо те, що і завжди - два американо і два шматочки лимонного чізкейку- посміхаючись у відповідь, відповів містер Вільямс.
- Дякую за комплімент. Зараз все принесу.
Я вже наливав другу чашку американо, коли Джейн підійшла до барної стійки.
- Ти вже також запам'ятав - кивнула мені дівчина.
Вона забрала і віднесла замовлення.
Містеру і місіс Вільямс було десь за 75 обом. За своє життя, вони народили троє дітей - хлопчика і двоє дівчаток, які в свою чергу народили їм шістьох внуків, а от два місяці тому у світ прийшов їх перший правнук. Жили мирно, сварок за поріг дому не виносили.
Я нічого не знав про них, окрім того, що бачив їх раз на місяць 21 числа, і робив їм два американо. Але не помітити цю пару було неможливо. Вони пили каву, говорили і сміялись. Про що, відомо лише їм. Він тримав її за руку, цілуючи її долоню. Флюїди невимовної ніжності розносились по всьому кафе, примушуючи всіх посміхатись. Потім вони просили чек, платили за замовлення, завжди залишаючи щедрі чайові, і виходили з кафе, все ще тримаючись за руки.
Після закінчення навчання, я залишився жити у тому місті і працювати барменом у тому ж привокзальному кафе. Великі міста мене ніколи не приваблювали, хоча в них і була перспектива кращого життя. Життя чи існування? Риторичне запитання.
Протягом трьох років, як зазвичай 21, у кафе заходила пара, як завжди пила американо, їла чізкейк і покидала кафе.
Сьогодні 21 числа, листопада місяця, у кафе зайшов містер Вільямс, сам. Моє серце затарахкотіло, як колеса проїжджаючого потяга. Я зловив стривожений погляд Джейн.
Містер Вільямс не пішов за своє місце, він сів за високий стілець біля бару і тихо сказав:
- Віскі і три кубика льоду.
Я поставив перед ним стакан і мовчав. Чоловік випив залпом віскі. Я жестом запропонував повторити, він погодився. Наступний стакан він пив повільно і почав розмову.
- Три дні тому, моя маленька Сіндія, покинула цей світ. Останній місяць, вона важко хворіла. Я знайшов найкращих лікарів штату, але всі розводили руками. Три дні тому, я все ще ввечері побажав їй "Солодких снів", а вранці поряд я відчув холод її тіла. 21 числа, 55 років тому, я студентом приїхав на практику у це місто. По обіді, ми з групою зайшли у це кафе поїсти. Вона працювала тут офіціанткою. Знаєш, з тих часів тут майже нічого не змінилось. З того самого моменту, як вона підійшла до столику і наші погляди зустрілись, я вже не міг думати ні про кого окрім неї. Окрім тих її карих очей, із зеленуватим відтінком. Після кінця навчання, я переїхав у місто і ми одружились. Почали жити у домі її батьків, займались разом садом і все що вирощували, продавали на місцевому ринку. За два роки, у нас народився син Джон. Потім близнята - Елла і Емма. Діти виростали, помагали нам у хазяйстві. Потім одружились і переїхали у інші міста, але інколи приїжджали нас навідувати. Літніми вечорами, ми з Сіндією, сиділи на ганку будинку, під пледом і читали вірші. Коли хтось втомлювався, другий продовжував...
Я слухав і слухав і не смів перебивати. Мурахи все мігрували по моєму тілу: то по спині, то по руках.
- А три дні тому вона стала ангелом. Небесним ангелом. Бо для мене вона і так завжди була ангелом. Скажеш, що я божевільний старий, але інколи, коли вона обіймала мене, в хвилини найважчих часів, в мене виникало таке відчуття, ніби в неї є крила і вона огортає мене всього, і тоді мені ставало легше. Тоді сили повертались у моє тіло...Ти маєш дівчину?, - перебив він сам себе і подивився на мене.
- Не маю. - здивовано відповів я.
- А любов, ти вже зустрів любов? - знову прямолінійний запит.
- Ні, сер. Я ще не зустрів любов.
- Шкода. Але ти обов'язково її зустрінеш. От навіть рівно через рік. В ці двері, зайде молода білява красуня і це буде твоя любов.
Я думав, що старий вже геть п'яний і не звернув уваги на його слова. Він розплатився за віскі і вийшов.
На наступний день, у роздягальні персоналу кафе, Джейн зі сльозами на очах, повідомила мені, що містера Вільямса також не стало. Я стояв як вкопаний і довго не міг опанувати себе. Всю наступну зміну я думав лише про цю пару, яка пронесла любов через усе своє життя.
Пройшов рік, життя закрутило мене у свій вихор і я мало що пам'ятав з тієї розмови. На календарі було 21, минув рік.
17:59 у кафе зайшла дівчина, з білявим довгим волоссям, золотистого переливу. Вона підійшла до барної стійки. Я повернувся від кавової машини...І завмер...18:00.
- Американо, будь ласка.
Так, я зустрів свою маленьку Деніс.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=545344
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.12.2014
автор: Катерина Пташка