Затори й жарєнь на просторах столиці,
В метро розгулялись усякі маньяки,
Хрещатиком ходять любві бурной жриці,
Тусують до ранку у клубах друзяки.
Цим літом рішила не їхать додому,
Потрібно ж робити доросліші вчинки,
Навчаюся тут, канікули знову,
Працюю, гуляю у вільну хвилинку.
До речі, про себе потрібно сказати,
Оленою звати, звичайне створіння,
Раз в рік навіть можу віршА написати,
На цьому скінчилися всі мої вміння.
Нарешті відгул на який так чекала,
І я взявши книгу, мобільник та воду,
У парк біля озера швидко погнала,
Бо рідко виходжу ось так, на природу.
Читала Костенко, на лавці сиділа,
В той час як життя навкруги вирувало,
Та тут я персону цікаву зустріла,
Вона щось завзято собі малювала.
І якось так вийшло…навмисно чи ні,
Ця дівчина теж подивилась на мене
Ми гратись у глЯдки немов почали
Оце ж бо я влізла туди, де не треба.
Вона посміхнулась, а потім як встала,
І бачу, до мене надума підходить,
Що хоче вона я поняття не мала,
Обож… що робити? Себе як поводить?
Забула про неї я вам розказати,
Коротке волосся, шикарнії очі,
Не кожен осилить таку розгадати,
Та впевнена я що знайдуться охочі.
Підходить до мене й питає «Як звати?»
А я як німа чи якась навіжена,
Що мозок, що серце відкинулись в п’яти ,
Але таки булькнула «Звати Олена»
Вона знов всміхнулась й в блокнот записала,
Від шоку я майже уже відійшла,
Листок незнайомка взяла й відірвала,
Вручила мені, розвернулась й пішла.
Безглуздо я знову себе відчувала,
Із ротом відкритим втулилась в листок,
Портрет мій весь час цей вона малювала,
Під ним: «Ти прекрасна! Дзвони» й номерок.
Увечері вдома сиділа й гадала
Дзвонити чи ні, взагалі що казать?
Я цифри ось ці вже напам’ять всі знала,
Тепер треба зважитись щоб їх набрать.
І я таки зважилась, там десь на дроті
Все чується довгий й занудний гудок,
Затих нагло він і говориться потім,
Що мій абонент не приймає дзвінок.
«Ну добре,як хочеш»- вже я психанула,
Але що сказати? Зробила я крок.
В поганому настрої якось заснула,
Хотівши забути ту дівку й дзвінок.
На ранок прокинувшись все все згадала,
Подумала трохи й послала усе,
Листок з своїм фейсом без жалю порвала,
Й пішла готувати до чаю бізе.
Сказать що не вийшло- нічо не сказати,
Я замість бізе напекла лиш вуглів,
В смітник все пішло й довелось прибирати,
До чаю ж солодких знайшла сухарів,
На мобілку уваги зовсІм не звертала,
Лиш під вечір зробивши на травах компрес,
Телефон щоб будильник поставити взЯла,
І побачила що є нове смс.
«В понеділок чекаю тебе в Файлет-барі,
Десь о сьомій годині, стіл під номером п’ять ,
Вибач, дівчино з парку, я була у запарі,
І не мала часУ телефон в руки взять»
Як дізналась вона що я з парку та сама?
Й взагалі, чого маю до неї я йти?
Я у ліжко лягла, та до ранку не спала,
Намагаючись вихід із цього знайти.
_______________________________________
Ну таки я пішла, і про це не шкодую,
Вже чекала мене в отім барі вона,
Каже: «Зараз тебе напоЮ й нагодую,
Обирай»- і менюшку мені простягла.
Іра (звати її)- дівчина не з звичайних,
Вірші пише, малює і всяке таке,
Не вилазить із різних гуртків театральних,
Загалом попустила добряче мене.
Хоча винна сама що талантів не маю,
А з Іриною був незабутнім той час,
Як наважилась я, досі, чесно…не знаю,
Та сказала їй «Хочу зустрітись ще раз»
І була вона згодна, у кіно ми ходили,
На прем’єру одну ледь квитки та знайшли,
Після, довго по місту вечірнім бродили,
Й випадково до мого будинку дійшли.
Запросила її я до себе додому,
І пакетне вино розлилось вмить по чашках,
Я палю й розглядаю її, невідому,
Вона ж топче морозиво все у фісташках.
Ну а потім лунали віршІ у кімнаті,
Я у них все тонула, у них поринала,
СтрІлки наче дуріли на тім циферблаті,
Це все схоже на сон, та я точно не спала.
Коли сили потроху вже нас покидали,
Ми вляглися на ліжко і про все мов забули,
Я боялась казати, і вона все мовчала,
На «веселій» цій ноті ми взялИ та заснули.
Вранці сонце палюче світило в вікно,
Знахабніле проміння все лізе між очі,
Іра ж зникла кудись, як її й не було,
Не поймеш тут нічо, хочеш тут чи не хочеш.
На комоді записку від неї знайшла,
Прочитала її й моментально прозріла
«Ти мені не дзвони, я подзОню сама»
Вже не стрималась я і на всю заревіла.
Подзвонила вона через тиждень чи два,
Захотіла щоб разом пішли в галерею,
Я відмовити Ірі ніяк не могла,
Бо хотілося бути весь час разом з нею.
Ну ось так і живем, вона дзвонить мені
Дуже рідко…та дзвонить, чи це добре..не знаю
Я готова чекати і ночі і дні
Бо здається що я її трохи…кохаю!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=544623
Рубрика: Лірика
дата надходження 18.12.2014
автор: Льолька