Федю (Федора) добре пам'ятають в селі, хоча пройшло майже 30 років як він помер. Здавалося б мала б стертися пам'ять, бо його однолітки вже всі пішли з життя, діти зістарились, а молодь, яка підросла, його й не бачила. А пам'ятають. Пам'ятають вже не Федю, а світлу прекрасну легенду про велике кохання, яке випадає далеко не кожному, або якщо й випадає, то багато хто швидко до нього звикає, а тим самим втрачає назавжди. Бо справжнє кохання бог дає тільки одне. Справжнє кохання - це рідкість, аномалія, яка закарбовується в пам'яті людей надовго, або відтворюється в світових літературних шедеврах, які є сущою правдою, бо вигадати таке неможливо. Та й помічають його не одразу, а, зазвичай, після трагедії, катастрофи, що випадково, або через якусь дурницю стається з одним, або обома закоханими.
Федір напевне і не чув про знаменитих літературних героїв, в його час було не до них. З війни він повернувся аж у 1947 - возив військового коменданта якогось німецького містечка. Повернувся весь красивий, гарно одітий, дівчата всі за ним гурбою. Федір вибрав Надійку, молоденьку і, як всім здавалося, непримітну і не таку вже й красиву, як для такого франта і красеня. І батьки не були в захопленні, але не заперечували. Федір був не тільки франт, він був і майстром на всі руки. Маючи якісь грошенята (привіз з собою), він швиденько організував будівництво хати. Сам керував будівництвом, сам робив столярку, сам склив вікна. То вже до осені ввів молоду дружину в свою хату, невеличку, але свою і новеньку. Так і зажили, почали господарювати. Народили і виховали двох діток. Як сусід Микола сказав на святкуванні срібного весілля: "Весь цей час ви світились коханням. Я ніколи не чув між вами марного слова. За всі роки можу пригадати тільки один випадок, коли ви перекидали один одному яблуко, і мені здалося що ви так сваритеся. Ви - аномалія нашого села". І правда, куди б не йшли, вони йшли тримаючись за руки, закохано дивилися в вічі один одному. Таке враження що вони завжди були разом, навіть коли працювали, хоча працювали у різних місцях. Вони, вже в віці, ходили на річку, роздягалися до купальників і сховавшись в верболозі загоряли на сонці, або просто ходили в степ і цілий день там гуляли, або в ліс (ні, не збирати гриби, а просто гуляти). Ви скажете і що тут такого, але хто пам'ятає ті часи то знає, що дорослі в селі без діла не вешталися (завжди була якась доцільність в їх поведінці), а тим більше мужик зі своєю жінкою (якщо і байдикували то в чоловічій компанії за пляшкою горілки, або в карти).
Так от і жили двоє закоханих гарних людей, але хто б тільки про таке так довго згадував. Надійка зненацька захворіла. В неї виявилася вада серця. Хвороба прогресувала. Федір і по лікарях, і по знахарях її возив. Він зібрав які були грошенята, купив старенький горбатий запорожець і возив її на роботу і з роботи. Порався сам по господарству. Сам доїв корову. Та все марно. Його Надійка марніла з кожним днем. Та й скоро померла. Федір закинув роботу, вештався по селу і кожному зустрічному говорив: "З такою хворобою довго не живуть. До 40, а вона прожила 47". Люди вже здалеку побачивши Федю старалися його обминути - з часом пройде, заспокоїться. Але ні, і чим далі ставало все гірше. Муки совісті що він щось все ж не зробив щоб його Надійка жила з часом все зростали переходячи вже в якусь хворобу. Федір запив. Робив сам брагу, або випрошував самогон у сусідів (добрі люди завжди знаходилися). Потім йшов на могилу Надійки, обіймав хрест і плакав. Плакав і вибачався. Плакав і говорив ті ласкаві слова, які ще пам'ятав. Іноді так на могилі і засинав. Перехожі будили і приводили його додому, а іноді він лишався там до ранку. В одну таку ніч зимою він і замерз.
Зима видалася люта. Довго довбали мужики мерзлу землю копаючи йому могилу біля могили Надійки: "Нехай їх тіла будуть поряд, а душі об'єднаються тепер вже навіки".
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543783
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.12.2014
автор: Леонід Ісаков