а серце билось й калатало,
мов розривало груди й ребра.
я йшов по вулицях і зебрах,
яких було щоразу мало...
я сірий смертник міст твоїх і сіл,
твого району, неба та кварталу.
до тебе біг й ніразу не присів,
я йшов шляхами і полями,
повз тінь доріг й примарні ями,
повз цих святих і чортових послів.
хоч і насправді був давно сліпим
й не відрізняв коней від тих ослів.
ми тут, у стайні, вже давно не спим —
б'ємó щасливих днів підкови:
комусь по дві, нам — жодну знову...
я лиш твого собору пілігрим
і йду до храму твóго імені
крізь терни буйних літ і сивих зим.
з тобою ми чомусь розділені
пустелею часів, де плями
від сонця гріють до нестями.
ти світиш теж своїм теплом мені,
не даючи померти з холоду.
торкаючись крилом до тімені,
мене лишаєш твóго голоду.
ДТХ
13.12.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=543582
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.12.2014
автор: Микита Баян