Життя зринає тільки із любові,
У ній одній – всесвітня благодать.
Якщо й не можна обійтись без крові –
То лиш аби у жилах пульсувать.
Хто не давав – не в праві забирати,
Життя святе. Тому воно й одне.
Таке коротке...
І на все багате:
На добре й зле,
На радісне й сумне.
Життя – то скарб, який не оцінити,
Його прожить –
не поле перейти:
Як у дорогах бруду не змісити?
Не втратити – і крихти! – чистоти?
Одні свій шлях барвінками квітчають,
Від них – як ніби сонячне, тепло.
А інші...
Усе людське забувають ...
Чортополохом висівають зло.
І страшно думать,
що тоді буває,
Коли зійдуться на тісній межі
Той,
хто долоні світлу
підставляє,
І той,
що хижо черствіє в іржі.
О Всемогутній, Усевладний Боже!
Сипни у душі – хоч на гріш! – добра.
Скажи, скажи їм,
– ти один лиш можеш! –
Хто не давав,
щоб той не забирав!
Сипни у душі щедрої любові,
Вона єдина – джерело життя.
Скажи їм:
«Що замішане на крові,
Не матиме прощення й забуття!»
При сонці –
усі квіти кольорові,
Від нього
кожне зерня проросло.
Життя зринає тільки із любові.
Його нема,
коли панує зло.
© Ірина Васильківська
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542763
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 10.12.2014
автор: Ірина Васильківська