Я не родивсь сміятися. Даремно
на голову ллє сонце позолоту.
Людського Болю лицар я недремний,
іду до таємниць безмірних, темних,
загорнутий, як в мантію, в скорботу.
Добра не знав. Були зі мною смуток,
самотність і мороз. Моя свідомість,
як ніч, накрила весь життя здобуток.
Лишіть мені печалі – я забутий...
Печалі взяти – що тоді натомість?!
Я знаю – любиш. Боязкість скрутила.
До бід моїх ти сходиш героїчно,
і там, де чорне все, ти завжди біла,
мов сніжна квітка, що в яру вціліла,
і зірка миру ти в безодні вічна.
Я знаю – любиш. Боязкість скрутила
подумати, що так життя похмуре,
і що душа твоя свята і мила
у мороці життя також стемніла,
моєї чорноти ламавши мури.
Нам небо випробовує кохання:
зі співом радість зникла через ґрати,
де сонце розлило своє сіяння,
і ти тепер лише одне ридання,
і я як стогін мушу існувати.
Яке блаженство ми учора мали!
Та Доля нам закрила цю святиню,
і цвяхи так безжально повбивала
у доброту твою, тебе скарала
невинно на голгофі, мов рабиню.
Та що важливо? Біль немов скарбниця –
ділити славу й честь його турбота.
Дай руку, квітко ти моя й зірнице,
і разом ми підемо в Таємницю
загорнуті, як в мантію, в скорботу!
Amado Nervo
Yo no nací para reír
Yo no nací para reír; en vano
el sol baña en sus oros mi cabeza.
Soy gentilhombre del Dolor humano,
y envuelto voy al insondable arcano
en el manto imperial de mi tristeza.
Nunca supe de bien: supe de dolor,
de frío y soledad. Mi ser remeda
la noche pertinaz que cubre al polo.
Dejadme con mi angustia: estoy tan solo…
Si me quitan mi angustia, ¡qué me queda!
Me quieres, bien lo sé; pero me espanta;
desciendes a mi mal con heroísmo,
y donde todo es negro tú eres blanca:
florecita de nieve en la barranca
y estrellita de paz en el abismo.
Me quieres, bien lo sé; pero me espanta
pensar que mi existencia es tan oscura,
que tu almita de luz, tu almita santa,
negra se volverá con sombra tanta
por querer que amanezca en mi negrura.
Y el cielo prueba nuestro amor: el gozo
se alejó, gorjeando, de la reja
donde el sol alumbró tanto alborozo,
y hoy tú ya no eres más que un gran sollozo,
y yo ya no soy más que una queja.
¡Cuántas dichas ayer en nuestra escena!
Pero el ala de Dios cubrió el santuario,
y sin piedad de ti que eres tan buena,
te clavó en el madero de la pena,
te trocó en virgencita del calvario.
Mas ¿qué importa? El dolor es soberano
dispensador de gloria y de nobleza,
¡Mi estrellita, mi flor, dame la mano,
y vayamos envueltos al Arcano,
en el manto imperial de mi tristeza!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=542426
Рубрика: Поетичні переклади
дата надходження 08.12.2014
автор: Валерій Яковчук