(переклади)
Ал.Навої “Сум’яття праведних”
Гл. XIV. Про слово.
Я перли слова славлю навіки
Бо в серці слово має паростки.
Чотири перли світ-будови – в нім,
Семи небес зоріння в скарбі тім.
Слова відкрились тисячами чаш
Квіток в саду, де жив Прабатько наш.
Хоча трояндові пахучі пелюстки
Ще не розквітли в чарівні квітки
Та вітер слів полинув з давніх гір
І килим із троянд замилував нам зір.
Дві особливості придбали ці квітки –
Пахуче мариво і гострі колючки.
Ознаки ті прадавні – “Каф” і “Нун”,
Що нині означає “Створюй!” – “Кун!”
І все, що в світ прийшло із небуття
Від літер цих живих пішло в життя.
І сонми люду населили світ
Допоки час летів у свій політ.
Живому слову як хвалу сказати,
Коли простими розпочну співати?
Бо слово – дух, що втілений у звуки.
Життя у слові – то духовні муки,
Найкращий лал, прихований в серця,
Перлина рідкісна серед скарбів Творця.
Клинком булатним слово ти назвав,
В свердлі алмазнім слово я впізнав.
Пелюстки у тюльпана, що розцвів,
То – кожна мова в квітниках садів.
Слова – то краплі рос на пелюстках.
Ті роси – сяйво дивне на квітках.
Душа – від слова тіло покида,
Омиє слово душу мов вода.
Ісус померлих словом воскрешав
І світ Його Царем Життя назвав.
Та коли слово кине цар з плеча
Хто звинуватить ката-силача?
По слову в полум’я пішов колись Халіл.
І важкість слова знає Джабраїл.
Людину словом Бог обдарував.
Багато таємниць до слова Він поклав.
Ти не стрімись душею до кумира.
Вона мовчить – душа її нещира.
Вона чудова, ти від поцілунку
П’янієш, як від вин найкращого ґатунку.
Неначе місяць сходить в світ вона.
Кому потрібна мовчазна стіна?
Ти іншу захотів би покохати,
Яку із місяцем нема чого рівняти.
Вона не зраджує всих поглядом любови,
Не ранить серце так, до току крови.
Звичайною хай буде в простоті
І непомітною в дівочому житті.
Та, коли розум є і дар словес –
Краса її – то дар святих небес.
Вона докором душу нам сп’янить,
А від прихильності – у серці затремтить.
Коли оманливі звучатимуть слова –
Повірить їм сп’яніла голова.
Красу її тоді побачиш ти.
Потонеш в дивнім морі чистоти.
Чи хто стоятиме у тім страшнім вогні,
Коли згораєш, помираючи в борні?
А коли дівчина, мов місяць, вся в красі
І в мові досконала, скажуть всі
Та поряд із природною красою
Ще володіє мудрістю земною –
Вона запалить весь Адамів рід,
Вогонь страстей охопить білий світ.
Такій красі, що спалює серця,
Під сонцем не знайдеш шляхетного вінця.
Коли, найкращий серед нас, співець
Під саз веде мелодію сердець –
Якою гарною була б вона без слів –
Вона набридне, хто б її не вів.
Мелодія нам втоми додає,
Коли мовчить мутріб і награє.
Та, коли він вплете слова свої
Чи заспіва газелі Навої –
О, як навколо радість ожива,
Несуть вогонь в собі прості слова!
Народ гостинний майхани тієї,
Вітаючи, радітиме за неї.
І в захваті розірвуть комірці.
Немов то щастя кожного в руці.
Що перли, коли маємо ми слово?
Крізь всесвіт воно сяє веселково.
Потужнє слово у простій розмові,
У віршах вчетверо сильніший зойк любови.
Вірш – слово! І брехня вірніш,
Коли її облагородить вірш.
Дорожчі зуби перлів дорогих,
А коли випадуть – яка ціна на них?
Дерева, що в садах зростали
У хащах злих дровами стали.
Нудну, бува, ми полишаєм мову,
Але радіємо, почувши гарну знову.
Коли нам дихання надав Творець,
Він кожному призначив свій вінець.
Так шах, мов квітка, зустрічає ранок.
Він править суд і свято забаганок.
Коли з нас кожен чесно хрест несе –
Життєва гідність в нього над усе.
Повинен цар спокійно керувати
І не п’яніти, і не плазувати.
Отак і бек повинен дати лад
Своїм рабам у розкошах палат.
Фігури шахматні були в твоїй руці –
Розсипались по дошці, мов стрільці.
Хтось із гравців із двох один,
Поставить їх у ряд за чином чин.
Вони постануть наче два полки,
Як в двох піснях найперші два рядки.
Та сила їх – в глибинах таїни
Бо рвуться в бій і коні, і слони.
Тебе твій розум зраджує стократ?
Твій шах конем отримає свій мат.
Стопелюсткова ружа зшиток твій,
Коли любов – то нитка світлих мрій.
Порвеш ту нитку і в стрімку блакить
Любов твоя за вітром полетить.
То доля прози – з вітром десь летіти,
Поезії – на квітниках горіти.
ЇЇ призначення – бентежити живих.
Вона цвіте в одвічній Книзі Книг.
Одежа різна може бути в неї
Та смисл і ґлузд – її то привілеї.
Не має вартості газель серед повій,
Коли бракує значення у ній.
І смисл поеми буде ще ясніший,
Коли слова шикуються тісніше.
Великий Боже! Як би я зрадів,
Коли б я гарно словом володів!..
м Житомир .
1977 р.
Словник:
“Каф” і “Нун” – назви перських літер
Лал – рубін
Халіл – Г.Галілей
Джабраїл – архангел Гавриїл – посланець Бога, добрий вісник
Саз – музичний інструмент
Мутріб – співець
Газель – ліричний вірш персько-таджицької класики
Майхана – місце веселощів і розваг, корчма
Бек – багатій
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541303
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 04.12.2014
автор: Марко Кайдаш