(за мотивами глави «Товста Могила» із книги Б.М. Мозолевського «Скіфський степ»)
***Пам'яті великого скіфознавця Бориса Миколайовича Мозолевського присвячується***
В степу́ гуляв різкий морозний вітер,
Над степом простягалася блакить.
Товста́ Могила не була б відкрита,
Якби він завагався хоч на мить.
Пробурено чотири свердловини
(дві зараз, інші – років з 7 тому),
Та хоч одна дала б шматочок глини!
Чому йому так не щастить? Чому?
Бурильники втомились працювати,
Їм зараз би поїсти й на диван.
Та він вблагав бурити землю вп’яте…
Аж раптом – глина! Все таки курган!
До нього він давно вже приглядався
І знав: скарби в кургані неземні.
Та скільки б Мозолевський не старався,
На просьбу про розкопки чув лиш «ні».
Одного дня на Хоминій Могилі
Скульптурку відшукали золоту.
Та Мозолевський знав: ученим в силі
Знайти річ кращу й не таку просту.
Коли додому він тоді вертався,
Григорій Середа був разом з ним.
Між ними діалог в мить розв’язався
Про той курган зі скарбом золотим.
І після цього дозвіл було дано:
́«Копай, Борисе, і не підведи!
Бо хтозна що буде із тим курганом,
В кюветах повно зібрано води…
А як затопить? Будуть нам і скіфи,
І золото, і нові відкриття…!
Залишаться про них одні лиш міфи
І вся культура піде в забуття».
Залишилось зробити річ єдину,
Щоб втілити в життя чудовий план:
Борис дістав із-під кургану глину
Довівши всім, що скіфський це курган.
І почались розкопки довгождані
Без шансу на спочин і довгий сон:
Учений прокидався на світанні
Й відразу йшов у земляний полон.
Вдивлявся в землю, чистив кожну грудку,
Хапався за лопату і копав,
Туди-сюди він полем бігав прудко,
Щось креслив і про кожен крок писав.
Чому земля почала просідати
Здогадуватись вже не було сил.
Та вченому вдалося з’ясувати,
Що там, внизу, пустоти від могил.
Як для початку – досить непогано!
В дослідженнях це – немалий стрибок.
Нарешті подаровано кургану
За двадцять три століття перший крок.
Вже близько до розгадки таємниці,
Але такі розкопки – це не гра.
В кургані їх працюють одиниці,
Зібрати експедицію пора.
У квітні вже роботи поновили.
Борис зібрав чудовий колектив,
Який у межах Товстої Могили
Зумів побачить безліч перспектив.
Та згодом опустилися вже руки –
Грабіжницький знайшли в Могилі хід…
Борис із невимовної розпуки
Заплакав вперше за багато літ.
Коли надія згасла, мов проміння,
Що в темряві зникає без слідів,
У вченого з’явилось провидіння,
І серед ночі він в курган побрів.
Порушуючи підземельну тишу,
Ліхтариком освітлюючи ніч,
Натрапив він на господарчу нішу,
А в ній – не на одну коштовну річ.
В гробниці молода була скіф’янка,
А поруч з нею – ще маленький син.
Але була в Бориса забаганка –
До більших захотів дійти вершин.
Знайти щось красивіше й більш коштовне?
Ніхто не вірив у такі дива!
Ученого ж бажання невгамовне
Привело аж до підземелля дна.
Коли це дно почали розчищати,
То знов знайшли грабіжницькі сліди,
Проте не все вони змогли забрати
І дещо врятувалось від біди.
Прикраса дивна там була, мов з міфів, –
Нагрудна царська скіфська пектораль
З зображенням життя прадавніх скіфів,
Де кожна чітко вилита деталь.
Вона – безцінна річ і справжнє чудо,
Мов сонце, вся суцільно золота,
Незаймана лежала поміж бруду
І шкоди не принесли їй літа.
Коли Борис знайшов це скіфське диво,
Не зміг ані хвилиночки чекать:
Її підняв з долівки шанобливо,
Помив і заходився цілувать.
Новини швидко сколихнули пресу,
Ця знахідка ввійшла в усі серця.
Не стало до Могили інтересу
Й розкопки наближались до кінця.
Вночі Бориса охопила туга…
В готельній тиші промайнула тінь,
Пройшлася містом, мовби волоцюга,
Й пішла в нічного степу далечінь.
Борис зайшов в Могилу. Було темно,
Але тут не потрібен був ліхтар,
Бо він, піднявши голову непевно,
Побачив зірку серед темних хмар.
І тут Борису знов прийшло прозріння:
Ця зірка теж належить до чудес!
І пектораль – це не земне творіння,
А зірка, що упала із небес!
Він так стояв, не прагнучи додому,
Забувши про усе, що десь вгорі…
Всю ніч стояв у сяйві золотому
Під променем яскравої зорі…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=541235
Рубрика: Історична лірика
дата надходження 03.12.2014
автор: Юлія Ярема