Калина в багряному листі


Та  осінь  була  щедрою  на  гриби.  Їх  було  багато,  як  ніколи.  Вони  густо  розсипались  із  багатого  кошика  матінки-природи  по  всіх  галявинах  лісу.  В  передчутті  чогось  грандіозного  дихалось  на  повні  груди.  Цілюще  гірське  повітря  наповнювало  кожну  клітинку  організму  жагою  до  життя,  антураж  осені  дивував  своєю  досконалою  палітрою  кольорів.  Ліля  гостювала  у  бабусі  в  селі.  Вона  почувалась  тут  феєю,  яка  ще  трохи  і  почне  творити  дива.  По  всьому  домі  дівчина  розкладала  композиції  з  багряного  листя  та  кетягів  червоної  калини…  На  здивовані  погляди  бабусі  відповідала:  «Це  я  осінь  до  хати  запрошую.  Бачиш,  як  гарно  стало.  Не  хочу,  щоб  ти  сумувала,  коли  я  поїду  додому.  Будеш  дивитись  на  мої  букетики  і  розуміти,  що  думками  я  завжди  поруч  з  тобою».  Сьогодні  Ліля  допомагала  консервувати  боровики.  
- Цьогорічна  осінь  щедра  на  грибочки,  -  дівчина  вправно  розкладала  гриби  у  баночки.
- Не  до  добра  це,  дитино  моя,  -  задумливо  промовила  старенька.  –  Колись  ще  мої  мама  казали,  що  багато  грибів  восени  це  до  голоду  або  війни.  Прикмета  така.
- Бабусю,  то  ж  забобони.  Не  можна  в  таке  вірити.  Ти,  моя  ріднесенька,  багато  страшного  побачила  за  своє  життя.  Голод  і  війну  пережила.  Я  знаю.  Але  це  все  в  минулому.  Зараз  часи  не  ті,  люди  інші.  Гуманніші  стали.  Багато  чого  розуміють.  Ніхто  таких  жахів  вже  не  вчинить.  Не  думай  про  таке.  –  Ліля,  витерши  мокрі  руки,  пригорнулася  до  своєї  єдиної  бабусі.  Від  неї  пахло  турботою,  дитинством  і  життєвою  мудрістю.
- Люди  в  усі  часи  залишаються  людьми.  Часи  змінюються,  а  люди  і  проблеми  залишаються  такими  самими.  В  історії  не  вчаться.  Від  цього  й  страшно.  –  заперечливо  хитала  сивою  головою.  
- Зараз  більше  знають  про  закони  Всесвіту.  Як  ти  кажеш,  що  посієш,  те  й  пожнеш.  Не  думаю,  що  тепер  хтось  буде  рубати  гілку  на  якій  сидить.  
- Дай  Бог,  щоб  все  було  добре,  -  зітхнула  старенька,  перехрестившись.
- Все  буде  гаразд.  Йдемо  до  Європи  помаленьку.  Скоро  асоціацію  з  ЄС  підпишемо  і  незабаром  заживемо  по-новому!  –  наївно  тішилась  онучка.

*    *    *
Та  осінь  багато  чого  змінила  для  всіх.  Незабаром  Ліля  вже  була  на  Майдані  зі  своїми  одногрупниками,  які  так  прагнули  змінити  майбутнє,  які  не  погоджувалися  жити  на  задвірках  цивілізованого  життя.  Там  був  дух  свободи,  який  окриляв  і  давав  упевненість,  що  саме  тут  і  зараз  вирішується,  яким  буде  «завтра».
Вони  познайомились  в  останню  ніч  листопада.  Тоді,  коли  оскаженілі  істоти,  після  команди  «фас»,  нещадно  били  неагресивних  студентів.  На  Лілю  з  кийком,  наче  на  здобич,  накинувся  «беркутівець».  Ліля  ще  ніколи  не  відчувала  такого  болю.  Водоспад  ударів  сипався  по  всьому  тілу.  Прикривши  голову  руками  вона  думала,  що,  мабуть,  смерть  вже  десь  поруч.  В  якусь  мить  все  припинилося.  Витерши  скривавлене  обличчя  побитими  руками  вона  побачила,  як  Максим,  відтягнувши  ката  від  неї,  кричав  йому  в  обличчя:
- Ти  кого  б’єш,  кретин?!!!  На  беззахисній  дівчині  самореалізовуєшся?
Тієї  ночі  було  багато  жаху,  якого  ніхто  не  чекав.  Нібито  «свої»  калічили  своїх,  одні  вийшли  виконати  наказ  і  показати  відсутність  людяності  та  співчуття,  інші  вийшли  висловити  свою  громадянську  позицію  і  показати  свою  віру  в  краще  життя  та  незламність  духу.
Максим  допоміг  Лілі  підвестись  і  міцно  взявши  за  руку  гарячково  шепнув:
- Тримайся  за  мене.  Не  відпускай  руки.
Все  тіло  нестерпно  боліло  від  ударів  гумового  кийка,  йти  було  дуже  боляче,  пекли  очі  від  сльозоточивого  газу,  але  дівчина  його  руку  не  відпускала.  Ні  тоді,  коли  вони  тікали  темним  парком  від  сліпої  агресії,  ні  тоді,  коли  Максимові  накладали  гіпс  на  ногу  -  наступного  дня  в  лікарні.  Так  вони  і  познайомились.  Серед    хаосу,  болю  і  прагнення  мати  краще  майбутнє.
Максим  виявився  прекрасним  співрозмовником-однодумцем.  Кохання  спалахнуло  з  неймовірною  силою.  Вони  були  потрібні  одне    одному,  щоб  вижити  в  польових  умовах    Майдану,  оскільки  боротьба  набирала  нових  обертів.  Люди  не  здавалися.  Після  тієї  листопадової  ночі  своїх  дітей  вийшло  підтримати  старше  покоління.  Піднялися  з  колін  пасивні  «спостерігачі»,  які  жили  за  позицією  «моя  хата  з  краю».  Вулиці  Києва  стали  багатоводними  ріками  думаючих  людей.  Планктон  байдужих  вироджувався.  Почалося  інше  життя.  Кожен  розумів,  що  тепер  уже  ніколи  не  буде  так,  як  було  до  цієї  ночі.  Це  був  переломний  момент.  Пробуджувалася  національна  свідомість.  Після  двадцятидвохрічного  летаргічного  сну.  І  лакмусовим  папірцем  в  цій  хімічній  реакції  пробудження  стали  вони  –  однолітки  незалежності,  сини  і  дочки  своєї  країни.
Ліля  додому  не  збиралась.  Максим  теж  не  уявляв  себе  вдома  зараз.  Вир  пісень  українською  мовою  під  зоряним  нічним  небом  із  фотоспалахами  сотень  тисяч  мобільних  телефонів,  дух  пробудження  людської  гідності,  відчуття  своєї  потрібності  тут…  не  відпускали.  Дива  братерства  з  різних  куточків  України  творилися  тут  і  сьогодні.
Максим  закохано  дивився  на  безстрашну  Лілю:
- Мені  тебе  подарувала  революція.
- Якось  надто  пафосно  звучить,  -  посміхалася  дівчина.  В  її  очах  віддзеркалювались  вогні  палаючих  шин,  які,  захищаючи  їх  від  атак  істот  в  чорному,  горіли  повсюди.  
- Настав  час  змерзлих  рук  і  гарячого  чаю  з  присмаком  пластику,  а  ти  навіть  говорити  пафосно  мені  забороняєш,  -  сміявся,  зігріваючи  своїм  диханням  її  руки.
- Люблю  тебе.  Без  тебе  я  тут  не  вижила  б.
- Кохана,  ще  трішки  і  все  зміниться.  Твої  ручки  заслуговують  на  тепло.  –  цілував  холодні  пальчики,  що  пахли  димом.
Січневі  морози  поступилися  місцем  кривавому  лютому.  Навколо  масово  вмирали-зникали  друзі,  нові  знайомі,  що  ставали,  немов  рідні.  Такі  молоді,  такі  амбіційні,  такі  безстрашні,  такі  …Українці…  Вмирали  люди,  які  так  багато  могли  зробити  для  країни,  винайти  для  людей,  могли  …  Кохання  бачило  смерть  в  обличчя.  Їх  обстрілювали  зі  зброї,  били  кийками,  поливали  крижаною  водою  на  морозі,  а  відчайдушні  хлопці,  знімаючи  мокрий  одяг  до  пояса,  –  кричали:  «Водохреща!».  Страху  не  було,  інстинкти  самозбереження  еволюціонували  в  прагнення  не  здатися  будь-якою  ціною.
Абстрактна  перемога  сталася.  Під  «Плине  кача  по  Тисині…»  люди  розійшлися  по  своїх  регіонах  проводжати,  з  синьо-жовтими  стягами  на  трунах,  в  останній  путь  загиблих  і  обдумувати  своє  призначення  на  цій  землі.  Хтось  втратив  сина,  хтось  батька,  брата,  сестру,  а  хтось  назавжди  загубив  спокій  не  знайшовши  відповідей  на  основні  питання.  Кожен  ніс  в  серці  щось  своє,  щось  таке  сокровенне  та  істинне,  яке  дозріло  серед  диму,  вогню  і  смерті.  Не  всі  спокійно  засинають  від  побаченого  там  ще  й  досі.
Вибори.  Вибори.  Вибори!  Стільки  надій,  емоцій.  Полегшення  серед  океану  зневіри.  Віра  в  краще  і  глуха  стіна  невідомості.
В  цей  день  Ліля  з  Максимом  вирішили  одружитись.  Здивування  батьків  вдалося  перевтілити  на  радість  звісткою  про  вагітність  Лілі.
Було  шикарне  весілля.  Щасливі  та  закохані  наречені,  багато  усмішок,  щирих  привітань,  а  вкінці  замість  звичного  на  західно-українських  весіллях  «Многая  літа»  гості  заспівали  «Ще  не  вмерла  Україна».  Наречені  плакали  міцно  обнявшись,  згадуючи  своїх  друзів-побратимів,  які  помирали  на  їхніх  очах  під  гімн  України.  Хотілось  прожити  це  життя  так,  щоб  не  було  соромно,  що  вижили  тоді.
Розпочалось  сімейне  життя.  Щасливе  і  сповнене  взаєморозуміння  та  кохання.  Все  було  б  добре,  але…  На  Сході  горіли  вогні.  Разом  із  ними  тліли  надії  про  стабільність  та  мир.  Знову  вмирали  люди.  Виникали  питання:  Кому  це  треба?  Хто  на  це  погодився?  
 Третя  хвиля  мобілізації.  Третя  хвиля  знищення  кращих  синів  України.  Повістка  з  військомату.  Максим  не  знав,  як  сказати  про  це  дружині:
- Кохана,  ти  тільки  не  хвилюйся.  Думай  про  наше  малятко.  Ти  ж  знаєш,  боротьбу  ще  не  завершено,  моя  хороша.  Я  піду.  Ми  повинні  бути  сильними.  Заради  нашої  дитини.  
- Ти  ж  повернешся,  -  міцно  стискала  його  руку.
- Я  не  маю  права  не  повернутись.  В  нас  все  життя  попереду.  Все  буде  гаразд.  –  пригортав  до  серця  молоду  дружину.
- Ти  не  маєш  права  не  повернутись,  -  як  заклинання,  шепотіла  обціловуючи  його  обличчя,  на  прощання.
*  *  *
           -    Мого  синочка  везуть  додому,  -  ридала,  враз  посивіла,  мати  Максима.
           -    Ні…  -  сповзала  по  стіні  на  підлогу  непритомна  Ліля.
           -      Тихенько,  моя  хороша.  Я  зараз…  -  тремтячими  руками  шукала  нашатир  та  заспокійливе  згорьована  мати.  –  Треба  спокійно.  Тобі  треба  спокійно,  дочко.
         -    Я  не  зможу  без  нього  жити,  -  приходила  до  тями  Ліля  дивлячись  скляними  очима  в  невідомість.
       -    Ваша  дитинка  –  це  наше  все.  Ти  повинна  жити.  Ти  не  сама,  -  гладила  округлений  живіт,  захлинаючись  слізьми,  свекруха.
                             *  *  *
Похорон.  Навколо  все  в  тумані.  Тільки  домовина  реальна.  Страшна,  моторошна,  невідкрита…Навіть  за  руку  вона  не  може  його  взяти.  Фото  Максима  і  ця  безглузда  чорна  стрічка,  яка  зовсім  зіпсувала  фотографію.  Квіти.  Багато  живих  квітів.  Безліч  незнайомих  людей.  Лілю  не  пускають  підійти  до  великої  чорної    ями.  А  вона  хоче  притулитись  до  тієї  труни,  яка  сховала  від  очей  її  коханого.  Стогне  земля.  Плачуть  чужі  люди.  Штовхається  дитина.  Втрачає  свідомість  Ліля  під  глухий  стук  землі  об  кришку  труни.  «Герої  не  вмирають…»  лунає  навколо.
*  *  *
Вересень.  Осінь  його  подарувала,  осінь  і  забрала…  неЩаслива  осінь…  Ліля  знову  в  бабусі  в  селі.  Подалі  від  співчуттів  –  щирих  і  не  дуже.  Якнайдалі  від  офіційних  заходів  в  честь  героя-Максима.  Їй  не  хочеться  нікого  бачити,  крім  своєї  старенької  бабусі,  від  якої  пахне  дитинством  і  мудрістю.  В  кімнатах  торішні  композиції  засушеного  листя  та  калини.  Як  символ  застиглого  часу.  Та  багряна  осінь,  яка  принишкла  в  цих  букетах  така  схожа  з  тою  осінню,  яка  зараз  за  вікном  і…  така  інакша.  
- Я  тобі  яблучок  начистила.  Поїж,  -  метушилася  бабуся  нишком  змахуючи    кінчиком  хустини  сльозу  з  поморщеного  доброго  обличчя.
- Дякую,  бабуню.  Не  треба  було.  Ти  втомлюєшся  біля  мене,  -  тихо  промовила  змарніла  Ліля.
- Вам  потрібні  вітаміни.  Життя  триває.
- Бабусю,  а  чому,  щоб  стати  героєм  треба  померти?  –  наївно  питає  дівчина.    –  Його  смерть  щось  змінила  для  України?
- Так  судилось.  Не  муч  себе.  Час  лікує.  –  трохи  втішена  бабуся,  що  дівчина  починає  хоча  б  щось  говорити,  вперше  за  цей  жахливий  місяць.
- Змінила?  –  наполягає  на  відповіді.
- Змінила.  Люди  тепер  почали  цінувати  свою  свободу.  Вони  не  знали  їй  ціни.  А  ціна  свободи  –  це  завжди  людські  життя.  Тепер  свою  землю  любитимуть  навіть  ті,  які  байдуже  до  неї  ставились.
- Чому  за  чиюсь  байдужість  забирають  життя?  А  мені  далі  як?
- Ти  маєш  заради  кого  жити.
- А  що  я  поясню  своїй  дитині,  про  героїв,  які  не  вмирають,  якщо  його  татко  ніколи  не  обніме?
- Ти  повинна  навчитись  жити  зі  своїм  болем.  Час  все  лікує.
- Так,  тепер  це  тільки  мій  біль.  Не  вилікує  час.  –  приречено  зітхає  Ліля.  
Дівчина  вдивляється  в  яскраво-блакитне  осіннє  небо,  там  кучеряві  хмаринки  створюють  букети  з  білих  троянд.  Осінь  чудова.  Встелила  золотом  грішну  землю  і  не  ображається,  що  тільки  зрідка  хтось  оцінить  її  красу.  Природі  байдуже  до  примітивно-приземлених  людських  намагань  бути  всесильними,  байдуже,  бо  природа  знає  -  хто  тут  головний,  без  чиєї  волі  не  впаде  жодний  листочок  на  холодну  землю.  Люди  теж,  як  листочки  з  дерев,  облітають  на(у)  землю,  залишаючись  хорошим  чи  терпким  спогадом  у  пам’яті  близьких,  відбиваючись  літерами  на  сторінках  історії,  на  сторінках  «узгодженої  брехні»,  де  кожен  займе  далеко  не  таке  місце,  яке  заслужив,  а  найдостойніші  залишаться  забутими  білими  янголами  між  чорних  рядочків  слів  німих  узагальнень.  Ліля  намагається  уявити  якою  зараз  бачить  її  з  небес  Максим,  яким  янголом  став  зараз  він,  намагається  і  не  може  повірити,  що  його  немає  на  землі.  Раптом  вперто  стверджує:
- Його  там  нема.  Він  не  помер.  Він  не  мав  права  не  п-повернутись…  -  слова  губляться  в  схлипуваннях.
- Дитино  моя,  на  все  воля  Божа,-  тулить  до  себе  онучку,  витираючи  їй  сльози,  бабуся.
*  *  *
Серед  марева  із  заспокійливого,  міцного  чаю  та  безкінечних  молитов  -  телефонний  дзвінок.  
- Лілю,  рідна  моя…-  почула  голос  Максима.
- Максим?!!!
- Так!
- Ти…  ж-живий…  –  говорити  було  важко,  в  Лілі  складалось  враження,  що  вона  божеволіє.
- Поранений,  але  живий.  Я  їду  додому,  моя  маленька.  
- Живий,-  видихнула  з  полегшенням  намагаючись  не  впасти.  –  Я  знала…  Дякую,  Боже,  що  почув  мої  молитви.
- Я  не  мав  права  не  повернутись.

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540560
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2014
автор: Uliana0711