О, я встаю могутньо з німоти,
Хоч ви мене ніколи і не звали,
Не чули , не вітали, не взнавали
І не бажали й бачить з висоти.
Бо я родивсь від сонця і роси,
Вітри мене на вітах колисали,
А райдуги в надії одягали
І дарували птахи голоси.
Бо я зростав не в вашій стороні,
Мені палаци ваші і не снились,
Зате за мрії й прожите молились
Всі ті, хто йшли зі мною з западні.
Величину ви бачили в собі
І в геніїв себе лиш записали,
Коли брати від крові підтікали,
Несучи й вас, до речі, на горбі.
Та я не вмер, як бачите! Трудні
У метушні я долі помічаю –
В буденщині , якій немає краю,
Зітліть не маю права на вогні.
За все , було що й буде на землі
Завсіди маю й скрізь відповідати –
Хоч славу вашу й будуть шанувати,
Та день мільйонів лишиться в імлі.
Ні , не ховаю в плечі я чоло,
Бо я зринаю з каменя , із криці
І воду п*ю з джерельної криниці,
З якої п*є усе моє село.
Отож, встаю могутньо з дрімоти,
Із душ людських на ноги піднімаюсь,
Бо я народом , власне, називаюсь,
Який не завжди бачать з висоти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=540528
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.11.2014
автор: plomin