холод огорнув моє похмуре тіло,
виштовхавши залишки минулого тепла,
що у ньому залишитись так хотіло.
може і хотіло, та його тепер нема...
подихами розпачу ковтаються всі дні,
хмарами небес вкриваються сни, мрії...
ми з тобою знову сірі й темні, знов одні,
ми — тінь сонця й пил вітрів, моя Маріє.
Місяць уникає наших силуетів,
а зірки не падають, як їх не зви, не клич...
ми — лиш рамки від колишніх нас [портретів],
негативи фотографій наших ще облич...
і туманною, ледь сніжною ранковістю
прокидаємось разом, та наодинці.
прокидаємось, але ніколи повністю,
танемо, але повільно, по сніжинці...
27.11.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=539841
Рубрика: Лірика
дата надходження 27.11.2014
автор: Микита Баян