Марія народилася в багатодітній сім'ї, в поліській глибинці. Вона була тринадцятим і останнім дитям, то гралася і дружила вже зі своїми племінниками, бо старші брати і сестри оженилися, повиходили заміж і мали своїх дітей. А коли на початку 90-х змінилася влада і їм виділили паї, то батьки з Марійкою, що ще підростала, перебралися на хутір, свій пай, на краю якого була закинута, але досить добротна хатина лісника, яку місцева влада подарувала їм, як багатодітній сім'ї, щоб трохи розселити. Жили, в основному, з ягід та грибів які ліс давав вдосталь. Заробити щось на землі було тяжко, хоча там працювати приходилося майже щоденно. Але все ж картопля і городина була своя. Батьки на Марійку мало зважали, бо були вже досить старі і їх мало цікавила доля їхньої дівчинки. А так як нерозбериха в державі була велика, то Марійка покинула школу, помагала батькам в огороді, та більше всього пропадала в лісі як зимою (ставила петлі на звірину), так і в інший час, збираючи трави, ягоди, гриби. Так і виросла на волі - гарна, сильна, розумна. Почала бігати в село на вечорниці, там і сподобав її хлопець. Хоча його батьки були проти (така біднота), він женився на Марійці і вони, викупивши за досить дешево (батьки його все ж дали грошей) порожню хатину в селі (таких було багато), почали жити і господарювати. Були дружні, кохалися. Один за одним народилося в них троє синів. Та невдовзі сталася біда, чоловіка на лісоповалі привалило деревом і він,не приходячи до тями, помер. Марія лишилася з маленькими дітками, але сильна від природи і того вільного дитинства не склала руки, а працювала, заробляла гроші скрізь де могла і не тільки виростила, а й добре вивчила своїх синів. То кожний закінчивши школу поступив в університет. Марія була щаслива, хоча й лишилася в селі сама. Жила маленькими звістками від дітей.
Зима цього року була сніжна, морозна, з хурделицями і завірюхами. Ніхто з дітей на канікули не приїхав, в кожного знайшлись якісь причини. Чула вона що в Києві неспокійно, але ж її хлопці у Львові. Щось тільки щемило серце Марії, але вона заспокоювала себе тим, що діти виросли і в них свої справи, а їй їх треба чекати і молитися. Так пройшла весна, літо, але дітки не приїздили. Вісточки від її соколиків були рідко і короткі: "Мамо, все добре. Скоро приїду". А це в селі з'явився хлопець, прийшов до неї додому і сказав, що її хлопці у Дніпропетровську і що їй треба їхати. Вона почала швиденько збиратися, тільки й спитала, що з ними і чи живі. Хлопець відповів що живі і що дуже її чекають. Більше вона нічого не питала... Літак стояв на місці. "Він стоїть. Він не летить" - тільки й говорила вона хлопцеві. Він посміхався і казав щоб не хвилювалася, що все добре. Її довезли машиною до лікарні. Дали надіти халат і провели в палату. Там на ліжках лежали її хлопці, в бинтах, але усміхнені.
- Дітки - тільки й вимовила і присіла на край ліжка меншого.
- Мамо - вимовили всі втрьох.
- Живі. Дякувати богові. Живі. - вона по черзі подивилася на хлопців: - Живі.
Вона вже спокійніше почала вдивлятися в своїх синів. Так, перед нею лежали її сини, її діти такі рідні і близькі, але разом з тим такі інші, такі далекі і такі невідомі...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538071
Рубрика: Лірика
дата надходження 19.11.2014
автор: Леонід Ісаков