– Малюсько, ти де? Чого трубку не береш.. ну і таке інше. Чьо ти..!?
– Та я… ,– і змовкла.
Зустрілись у парку. В тому самому який є в кожному поважаючому себе місті – з фонтанами і фарбованими щовесни округлими лавками, бузком-бузиною по-під старими липами і каштанами. Надія сиділа в єдиному ніким не зайнятому місці. Ви ж, мабуть бачили її великі очі – коли світить сонце вони здаються асфальтом, що на нього тільки-тільки почав крапати дощ. Гарні очі, заманні очі, неймовірні очі, таким очам треба вести облік і передавати у спадок своїм дітям. Надія сиділа незграбно, байдуже дивлячись перед себе, втягуючи дим в легені і теліпаючи в руках в’язочку ключів, словом, дурнувата якась дівка – сказали б повз ідучі бабці, а такі ж перехожі ровесники.., ну ви самі знаєте – поспівчували б. Але то лише їхні думки, спричинені побаченою краєм ока рудокосою Малюською. Ніхто не стане, не виматляє чи не пожаліє – в людей нагальні, невідкладні, незмінні, важко виконувані, страшні, скажені, нестримні, теплі, кавові, кохані, ревниві і біс його знає ще які такі-сякі плани порятунку світу.
Листопадило тоді.
Контрастно-листі тополі обабіч мосту шелестіли, шаруділи і повискували шпаків’ям..
– Зрассь, коза, ну шо? Шо з настроєм, і шо за фігня? – сіла поряд, дістала свою пачку – тепер ми вже разом диміли не соромлячись злих бабів, що в швидко наступаючій темряві, чимчикували десь через парк і косо зиркали на двох «дурнуватих дівок».
– Та я.. Я тут, знаєш, ось тут ось – весь день просиділа. На пари не пішла, додому не пішла і до того придурка теж не пішла, а що, як він холодний, а тут мені тепло, затишно і всього вистачає. Хочеш розкажу, як день пройшов? Твій день, Мала.
Вона із запалом дивилася своїми асфальтовими в мої, потім зіскочила – замайоріла ряба, кольорова спідниця-сонце. Сміялася, стрибала і кричала:
– Ну давай!! Давай я розкажу!!
А щоб тобі! Треба було заспокоїти це смішне чудовисько, бо ще люди подумають: зовсім схибнулися.
–Та досить тобі! Тихіше, Малюсько. Я й так знаю як пройшов мій день – нормально.
Надія широко посміхнулася:
– Не правда. Ненормально. Мене не було поряд…
Фігура дівчини-фріка почала танути, розпливатися, стікати кудись і ось вже її немає, а я сиджу одна, палю свої сигарети і розумію, що день пройшов без надії – я змирилася з усією безвихіддю..
Але ж щойно її бачила, але ж вона є.
– Надіє!!!!
Тополі, обабіч мосту, шелестіли, шаруділи і повискували шпаків’ям тій, що бігла під ними, здіймаючи спідницею опале недавно листя.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536358
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.11.2014
автор: Валіко Коробкадзе